Трохи про покинутість та нехтування в дитинстві і дереалізацію і панічні атаки в молодості

Поділюсь своїм узагальненням досвіду роботи із клієнтами, які переживали покинутість і нехтування. В цьому описі я говорю про умовного клієнта, молодого хлопця, який звернувся в терапію, щоб пропрацювати дереалізацію і панічні атаки. Якби запит звучав, наприклад, пропрацювати депресію і тривогу, то від цього мало що змінилося б. Зазвичай, у людей із складним дитинством багато різних симптомів і в залежності від індивідуальних особливостей якісь з них виражені більше.

Мама з татом розійшлись через 7 місяців після народження дитини, тому що не змогли знайти спільну мову і були не готові стати батьками в молодому віці. Батько підтримував свою колишню сім’ю лише грошима. В сім”ї одна дитина, дві, чи три, по різному буває. Може бути бабуся і дідусь, може ні, і вони могли більше або менше допомагати у вихованні дітей, бути агресивними чи добрими або, і так, і так, в різних станах. Сімейні конфігурації можуть відрізнятись, від цього суть справи не змінюється.

Мати, не зрозуміло остаточно по яким причинам, чи були гроші потрібні, чи не було розуміння, що дітям потрібна її присутність в дитинстві, не проводила час з ними нормально. Мама, по спогадам, проводила більшість часу на роботі, заробляла гроші на сім’ю. Коли вона була потрібна її не було і тоді коли вона була не потрібна, її теж не було, – як казав один мій клієнт. Батько є, але не приймає персональної участі в житті дитини. Тільки підтримує матеріально. Живе в іншому місті. Чому так? Клієнт має гіпотезу, що той злякався відповідальності, і не засуджує його.

Відомо, що у мами в один із періодів дитинства умовного клієнта була депресія. Часто, клієнти не знають якість міжособистісного досвіду своїх батьків в їхньому дитинстві (батьків) і чому вони були не готові до батьківства. З вірогідністю 90% в таких історіях батьки, які не знають, що робити із своїми дітьми, самі переживали покинутість і нехтування, коли були малими. Сіблінги без належного спілкування з дорослими виміщають один на одному свою біль у формі агресії. Старший б’є і принижує молодшого і це триває якусь кількість років поспіль. Мама не бачить, ігнорує і не втрутилась жодного разу. Молодший став закритим і перестав проявляти будь-які почуття в сім’ї.

Коли, граючи у футбол на гравійному полі, молодший впав і розбив собі лікті і коліна до кровіщі, прийшов додому заплаканий, мама подивилась на нього і сказала, – не чіпай мене. В підлітковому віці почав курити сигарети і маріхуану для того, щоб було легше спілкуватись в компанії і знімати стрес.

Виходить так що, у людини було обмаль особистісного спілкування. Мама і ще дехто з родичів були поряд фізично, але з ними не було особистісного спілкування. Воно було мінімальне.
В юному дорослому віці людина вступає у відносини, які завжди тривають недовго і закінчуються, як тільки переповниться здатність терпіти протиріччя, так як навичок міжособистісного спілкування просто немає відповідно до віку людини.

Коли ти виріс, потрібно якось організовувати своє життя, ти молодий і фізично здоровий, треба рухатись. Поїхав за кордон, де життя більш безпечне та організоване, влаштувався на роботу, орендуєш житло. Все нормально ззовні. Всередині ж, у людини, в силу відсутності нормального спілкування і відносин, починаються такі відчуття, як дереалізація та панічні атаки. Дереалізацією клієнт назвав відчуття, що ти не відчуваєш себе реальним в світі, не розумієш, ти є, чи тебе немає.

Так як мама в дитинстві була ненадійною і закритою на собі у клієнта сформувався патерн відносин з жінками, що на неї не треба розраховувати. Треба робити так, щоб вона була задоволена мною і ніколи не говорити про свої потреби, бо інша сторона в принципі не здатна тебе витримувати і приймати. Ця проекція автоматично накладається на будь-яку жінку з якою клієнт сходиться. Інколи, вона співпадає з реальністю, інколи ні. Але, розібратись в цьому неможливо без терапії.

У клієнта, таке враження, що є, так би мовити, хибна самодостатність. Спробувавши декілька раз бути у відносинах і розчарувавшись в них, людина вирішила, що їй ніхто не потрібен. І більшість часу почала проводити за роботою і навчанням. При цьому є депресія, самотність, відчуття, порожнечі, беззмістовність, апатія. Після початку психотерапії симптоми дереалізації і панічні атаки зникли.

Як це часто буває, клієнт співчуває своїй мамі і сиблінгами, навіть батьку з яким він бачився декілька раз у житті, але не вірить, що він сам гідний співчуття. В нього є сплутаність в собі, нерозуміння значення і відчуження від свого досвіду, емоційна замороженість. Одного разу клієнт здивувався від логічного протиріччя. Коли я його запитав чи можна на нього покластись у відносинах, він сказав що, можна. А на питання, чи може він на когось покластись, він сказав, що не може, бо інші люди ненадійні. Я сказав, якщо ви надійний, то чому інші люди не можуть бути надійними. Це така простенька внутрішня неузгодженість, ірраціональність. Вона викликала у клієнта, коротке, але щире здивування.

Трохи згодом, ми потрапили в те місце де клієнт, із сльозами на очах, сказав наскільки це нестерпно, для нього, відчувати коли тебе відторгає або зраджує важлива людина. Це було вперше в житті коли клієнт проявив свою вразливість і біль в присутності іншої людини. В тій сесії клієнт отримав досвід, що можна проявляти своє справжнє Я, відчути себе живим, а інша людина тебе розуміє і сприймає. Був зроблений крок в сторону до нормального емоційного зв’язку.
В роботі з клієнтом я відчував батьківське контр-перенесення. В клієнта обмаль досвіду валідації, розуміння, прийняття, заохочення бути собою. В контакті він не вимогливий, схильний відчувати вину або сором за наявність в себе потреб і бажань. Має низький рівень очікувань і вимог до мене. В його сприйнятті, я ще одна марна, непотрібна людина, з якою незрозуміло, що робити і як вона мені має допомогти.

Загалом, клієнт позитивно реагує на моє заохочення ділитись своїми переживаннями і думками. Він не дуже розуміє в чому сенс нашої роботи, але по завершенні сесій, відчуває, що щось зрозумів, побачив, пережив і завершує сесії з відчуттям якісної наповненості. Від сесії до сесії спостерігаєтсья одне і теж. На початку і всередині не знає про що поговорити, відчуває зневіру, безнадійність, а в другій половині або останній четверті сесії, відбувається змістовна розмова, клієнт наповнюється враженнями від спілкування, від побаченого, усвідомленого, відчутого.

В моїх контр-переносних відчуттях часто виникають приреченість, непотрібність, марність, безсилля. У клієнта знижена життєва енергія, він сплутаний, не зрозумілий для себе, не знає, що йому з самим собою робити. Життєва енергія не знаходить нормального виходу і тому гасне. Активність в стосунках заблокована через травми, а так як є особистість не готова до повноцінного життя.

У клієнта є стійка віра в те, що світ міжособистісних відносин занадто складний. Це для нього як навчитись керувати гелікоптером самотужки, відчувається так складно і небезпечно, що немає сенсу намагатись навчитись. Тому, краще просто забути про це і робити те, що можеш, – вчитись, заробляти гроші. Коли клієнт втрачає вітальність, стихає, замирає, попадає в глухий кут (це буде відбуватись обов’язково в терапії, так як цього досвіду було багато в минулому), то завдання терапевта реєструвати всі ці стани, описувати їх клієнту, щоб він знав як це називається, де він знаходиться. Терапевт повинен бути спокійним і впевненим в собі. Також, опиратися на самого себе і на знання про клієнта.

Треба зробити так, щоб клієнт мав можливість, простір для того, щоб помітити самого себе і почати рухатись на зустріч до мене. Клієнт це може робити. Терапевт не повинен робити для клієнта те, що він сам може зробити для того, щоб йому стало краще. Разом з тим, я проявляю інтерес і особисте відношення до клієнта. Клієнту корисні мої думки і почуття про нього і його життя. Терапевт оцінює рівень усвідомленості клієнта, його набір способів грати проти самого себе і відповідно формулює інтервенції для того, щоб потрапити з клієнтом в те місце, з якого можна продовжити психологічне життя і розвиток.

Деякі клієнти, які пережили нехтування і покинутість, не мають відчуття права щось від когось вимагати або очікувати. Вони переконані, щоб там не було, рано чи пізно, я все одно залишусь на самоті у своїх проблемах і ніхто мені не допоможе. Це знання отримані з досвіду. Щирий інтерес і емпатійне ставлення працює з ними добре. Тільки, все потрібно робити в міру, щоб не давати клієнту медвежу послугу (не рятувати і не тягнути нікуди) і не покидати його в негативній проекції байдужості і холодності інший людей. Вони часто думають, що їхні складні почуття погані і означають їхню фундаментальну неадекватність. Через це вони заперечуються і витісняютсья із свідомості і контакту з іншою людиною.

Один із моїх клієнтів із схожою історією через півроку психотерапії побачив свою сестру значно іншою. Вона ще з дитинства була у його сприйнятті холодна, закрита і незрозуміла. Колись вона його била і насміхалась над ним, потім підрісши, вона попросила вибачення в нього. Одного разу, вони сходили в кіно разом, і він побачив, що в неї є такі почуття як смуток, вразлість, слабкість, співчуття. На клієнта це справило сильне враження, він ніколи не бачив, щоб вона щось подібне відчувала. Він був здивований, збентежений і радий, одночасно.

Він побачив, що в неї є такі ж почуття як і в нього. Так, він для себе валідизував власні почуття і зрозумів, що якщо в неї є такі емоції, то це нормально, що вони і в мене є. Весь час до того, в терапії клієнт на когнітивному рівні, коли про це заходила мова, приймав те, що це нормально виражати емоції, але тілесно-емоційно був закритий. І коли розповідав про відносини, то емоційний фон був завжди пригнічений або злий або тривожний. Того ж разу, коли він розповідав про сестру, його міміка стала більш плавною, він трохи сповільнився, і на обличчі з’явилася радість під час розповіді його вражень.

Тільки що згадав свою схожу свою ситуацію. На майстер-клас на одній із своїх перших гештальт конференцій, я опинився в трійці з одним терапевтом, в нас було завдання щось розповісти про себе. Я розповідав і очікував засудження і відчував напругу, тривогу і марність. Коли я побачив, що мене інша людина приймає і потім поділилась схожим досвідом, то в мене гора з плеч спала. Таке враження, що у клієнта теж гора з плеч спала, коли він побачив переживання сестри.

Під час терапевтичних сесій клієнт повертає собі право і можливість знаходитись у світі міжособистісних відносин, в якому люди мають різні емоції, потреби, бажання, слухають і бачать один одного. Дуже приємно бачити коли людина повертає собі свої нормальні права і можливості.

© Олексій Шпичка – психолог, гештальт-терапевт

#психологія #психотерапія #покинутість #нехтування #депресія #панічніатаки