Життєпис

Я народився в Києві, восьмого липня 1990р., в сім’ї шкільних вчителів, інтелігенція в першому поколінні. Батько став вчителем історії, а мама української мови та літератури. Мої батьки вихідці із сільської місцевості, зустрілись один з одним в столиці, приїхавши туди на навчання. В мене є старша на чотири роки сестра.

Незабаром після мого народження, було прийнято рішення про переїзд в село під Вінницею, звідки мій батько родом. Там я закінчив перший клас. Батьки вирішили, що соціо-економічну кризу в нашій країні (90-ті) буде легше пережити там. Батько працював у школі істориком і займався господарством, мати теж займалась господарством і нами.

В селі мені жилось добре. В нас була різна живність дома, від мала до велика, також були котики і собачка. Ми харчувались натуральними продуктами, я ріс в оточенні дуже гарної природи, на землі і чистому повітрі. По закінченню першого класу, батьки знову вирішили переїхати, на цей раз у Вінницю. Я був радий потрапити в місто.

В дитячий садок я не ходив, а в школу пішов на рік раньше. Я встигав по навчанню, але соціально мені було важкувато, боязно серед однокласників. В результаті, я залишився на другий рік в одному класі, так як я не витягував шкільне середовище. Як і більшість людей, я не можу назвати себе однозначно благополучним чи неблагополучним. Було і добре і погано в різні моменти. Так чи інакше, для мене очевидно що, мій інтерес до психотерапії народився не на пустому місці.

В школі я був хорошистом, щось виходило, а щось ні. На мене ніколи не тиснули з приводу навчання дома. Я, якось, сам вчився в міру здібностей. Виходило в середньому на четвірки, з низхідним трендом останні кілька років навчання.

Я добре знав географію, так як ми з татом з дитинства грались з географічною і політичною картою світу. Я знав де знаходяться найбільш значимі об’єкти, материки, океани, моря, гори и т.п. Знав назви і місце розташування більшості країн і столиць.

Мені подобалась і добре виходила фізика, завдяки тому, що в мене з вчителькою сформувався вдалий контакт. В старших класах мені важко давалась алгебра і геометрія. Я думаю, та обставина, що в нашого математика було прізвисько “Мюллер” і що він, час від часу, лупив рукою по дошці, коли пояснював теорему, мало до цього певне відношення.

З англійською мовою була якась біда, з самого початку школи я її ледь-ледь витягував на четвірку, я не міг її ні зрозуміти, ні вивчити нормально. Так було до тих пір, поки я не потрапив на курси англійської мови. Десь за півроку відвідування курсів, два рази в тиждень, я із традиційно відстаючих трієчників-четвірочників став першим в класі обійшовши відмінників. Тоді я зрозумів, що справа не завжди в тобі, а в твоєму оточенні і як до тебе відносяться. Піти на курси англійської мови мені запропонувала мама, за що я їй дуже вдячний, так як володіння англійською мовою відкрило для мене багато можливостей в житті. Я потрапив в групу до чудової вчительки, Тетяни Свіченської, до цих пір я вдячний їй за фразу на першому занятті, – “Робіть стільки помилок скільки вам потрібно”.

Коли мені було близько п’ятнадцяти років, в мене з’явилася палка мрія виграти грін карту і поїхати до США. Цю країну було легко за-ідеалізувати. Я сформував мрію, яка давала мені надію на гарне життя. Я закохався в американську культуру через музику і кіно, і мені дуже захотілось опанувати англійську мову. Заняття англійською, – це була та діяльність, в якій я відчував себе успішним і впевненим в собі. Мені це було дуже необхідно. Мене окриляло те, що я був одним з кращих учнів в групі на курсах. Через півтора-два роки я почав розуміти слова в піснях і дивитись кіно без перекладу. Це мене надихало і давало сили жити.

Завдяки успішному досвіду на курсах англійської я зрозумів, що для того, щоб бути успішним потрібно цього хотіти, тобто потрібна мотивація, і треба щоб тобі допомогали компетентні і людяні помічники або вчителі. Через п’ять років цей досвід допоміг мені наважитись досягти успіху в психотерапії.

В дитинстві в мене були друзі в школі і дворі. В мене було декілька велосипедів, футбольні м’ячі і незліченна кількість футбольних кед, які жили місяць-два від сили, тому що я їх нещадно знищував на асфальтованому та гравійному полі, граючи футбол. Домашній комп’ютер з’явився в чотирнадцять років, а інтернет в шістнадцять.

Мої батьки … в цьому місці мені важко правильно підібрати слово, крутиться на язику або “часто” або “інколи” … сварились і конфліктували дома. Для мене маленького це було занадто. Я не витримував такої сильної вербальної агресії. Судячи з усього, дитинство моїх батьків, якщо взяти тільки психологічний аспект, було важким. Вони 1955-го і 1954-го років народження. Знамениті психоаналітики, Джон Боулбі і Франсуаза Дольто, приблизно в цей час зробили свої відкриття про важливість прив’язаності дітей до мами чи іншої особи, яка піклується про них, в перші роки життя. В той час люди не розуміли емоційних потреб дитини і ситуація дитячої травматизації була справою буденною і масовою у всьомі світі.

В зв’язку з травматизацією виникають небезпечні викривлення сприйняття реальності. Порушується здатність бачити, чути, відчувати, довіряти, вірити в хороше. Моїм батькам важко доводилось в сімейному житті, на жаль, і нам з сестрою діставалось нерідко.

З такими психологічними даними не зіштовхуватись лобами, схоже, було неможливо. Звісно, це на мене діяло деструктивно. Звідси витікають ті проблеми, з якими я прийшов в терапію: комплекси сорому, провини, страху, занижена самооцінка, проблеми з вірою в себе, алекситимія, як нездатність розрізняти і усвідомлювати свої почуття. Занадто сильний стрес негативно впливав на мою когнітивну, пізнавальну діяльність. Від цього сильно страждали мої особисті стосунки і здатність до досягнень.

Будучи спостерігачем, а інколи і учасником конфліктів в сім’ї, в мене сформувався сильний комплекс рятівника. Спостерігаючи за тим, як мій дитячий світ тріщить по швам, я старався з усіх сил допомогти вирішити проблеми батьків, щоб врятувати свій світ. Я старався бути переговорщиком, перекладачем, висловлюючись по-сучасному, фасилітатором і медіатором в стосунках. Дитина рятівник.

В Вінниці я закінчив школу (2005), коледж (2008) і трирічні курси англійської мови (2008). В моєму житті з вісімнадцяти до тридцяти одного року явно виділяються три етапи, один чотири роки і два по пять років. Я їх нижче опишу.

Етап перший – з вісімнадцяти до двадцяти одного року

Здається, що у вісімнадцять років в мене виник новий рівень самосвідомості. Я почав шукати життєво важливих знань. Схоже, почав розуміти, що нікого врятувати не виходить. На той час, в мене сформувалась занижена самооцінка. Крім комплекса рятівника, в мене були сильні комплекси вини і сорому. Загальна емоційна пригніченість, особливо пригнічена агресія. Я переживав хронічний стрес, регулярну фізичну втому і болі в тілі, в спині, в ногах, головні болі, біль в очах. Стрес негативно впливав на моє мислення і поведінку.

Мені було важко вчитись і спілкуватись з людьми. Я був серйозно психологічно надломлений. Ніхто цього не бачив в моєму оточенні. Я поняття не мав що я відчуваю, які бувають емоції, як створювати стосунки. Популярна порада – “будь собою”, приводила мене в ступор, тому що я не знав хто я. Структура особистості була порушена в різних місцях, а необхідні базові особистісні якості блоковані або не розкриті. Такі були наслідки травмуючих подій.

Я переїхав до Києва і поступив в університет на міжнародну економіку. Паралельно навчанню, я працював, і, що найголовніше, я багато вчився в рамках самоосвіти. Мені потрібно було зрозуміти як покращити своє психологічне і фізичне здоров’я. Я так погано себе почував фізично і емоційно, що, з великим смутком відмовив собі в мрії – поїхати в Штати на літо. Я думав, що я просто не впораюсь, я в Україні ледь тримався.

Я вклав всі свої сили в навчання, ні, не університетське, це номінальна корочка. Я читав багато книжок, статей, слухав семінари і лекції по історії, філософії, релігієзнавству, соціології, економіці, психології та іншим наукам. Я знайшов людей, як займались просвітництвом та навчанням публіки по власній ініціативі. За чотири роки сумлінної праці по самоосвіті, я прийшов до висновку що мені варто зайнятись психологією.

Найважливішою людиною в моєму житті на даному етапі став Володимир Михайлович Зазнобін. Він, на все життя для мене, залишиться найважливішим і найціннішим вчителем і наставником. Він, разом зі своїм колективом, зробив дуже багато, для того, щоб такі молоді люди як я, і не тільки, отримали знання про світ і людство, які дозволяють знайти свій оригінальний, творчий, індивідуальний шлях в житті.

Так ось, за ці чотири роки я робив наступне. Три роки вчився на стаціонарі в ВУЗі, четвертий рік перевівся на заочну форму, коли зрозумів, що економіка це не те. Працював на повну ставку на таких позиціях де був вільний час, левову частину якого я витрачав на самоосвіту.

Другий етап – з двадцяти двох до двадцяти шести років

Знайома дівчина порекомендувала мені звернути увагу на гештальт-терапію. Я прочитав декілька книжок по ГТ і мені сподобалось. В 2011 році, в двадцять один рік я поступив на пятирічну програму підготовки гештальт-терапевтів. З економікою було покінчено, я вирішив зайнятись гештальт-терапією. Моє студентське життя продовжилось ще на шість років. Потім розпочалась приватна практика, але про це згодом. З другої спроби я потрапив до хороших тренерів. Володимира Філіпенко з Мінська, Анни Бичкової з Києва і Кирила Хломова з Москви.

Підготовка триває п’ять з половиною років. Вона складається з:
– базової групи, яка працює весь цей час в форматі триденок раз в півтора місяці;
– спеціалізованих груп, де вивчаються специфичні теми в психотерапії (спеціалізації тривають по року-півтора по 6-8 триденок, щомісячно в середньому);
– роботи в трійках з одногрупниками з базової групи, два з половиною роки, по два рази в місяць, по три години;
– проходження індивідуальної психотерапії, від одного року щотижнево;
– групової психотерапії один раз в два тижні, по три години в середньому;
– щорічних конференцій;
– і літніх виїзних шкіл, гештальт-інтенсивів, по 11 днів, де студенти отримують терапію, практикують надавати терапію клієнтам і отримують супервізії на свої роботи.

Паралельно психотерапевтичній підготовці в гештальт спільноті я отримав другу вищу освіту по психології за два з половиною роки.

Час з 2011 по кінець 2016, я присвятив психотерапевтичному пропрацюванню і психологічній освіті. Для того, щоб забезпечити всі ці навчальні і терапевтичні проекти я працював весь час, аж до початку практики, в фінансовій сфері, в основному. Після трьох років навчання я почав практикувати безкоштовно і за символічну ціну, для напрацювання досвіду. Це 2014-2016 роки.

Приблизно через три роки після початку терапії я зустрів свою майбутню дружину. Ми в стосунках вже дев’ять років. Відносини з Олею зробили мене більш лагідним, емпатійним, турботливим, спокійним. Мені вдалось скорегувати свій тривожно-уникаючий тип прив’язаності, ближче в сторону довіри і безпеки. Це дуже гарно відобразилось на моїй впевненості в собі та почуттю захищеності. Оля теж вирішила стати психотерапевтом.

Це були надзвичайно контрастні п’ять з лишнім років життя. Робота в офісі характеризувалась монотонністю, механістичністю, я там нерідко відчував себе сонною мухою, здавалось, що час стоїть на місці. І навпаки, життя на навчальних, терапевтичних проектах і в особистих стосунках було насичене, яскраве, важке, цікаве, бадьоре та інколи болюче.

Я щиро радий, що в моєму житті відбулись всі ті знайомства, зустрічі та відносини, завдяки яким я сформував свою професійну ідентичність, хоч цей шлях і доволі важкий.

Третій етап – з двадцяти семи до тридцяти одного року

В двадцять сім років, в 2017му, я почав розвивати свою приватну практику, як основний вид професійної діяльності. На цьому етапі я продовжував вчитись з інтенсивністью заходів раза в два менше порівняно з першими шістьма роками, і фокус моєї роботи змістився на отримання супервізій на свої роботи.

Я не зміг знайти хорошого варіанту, щоб влаштуватись в якусь організацію і попрацювати в штаті психологом декілька років. Найбільш життєздатним варіантом виявилось просто розпочати приватну практику. Я дав собі час освоїтись, я не поспішав і працював з тією кількістю людей, яка в мене була.

Кожний психотерапевт будує свою практику виходячи з його особистісних і соціальних якостей і ресурсів. Я вів свою практику в Києві, в офісі. Вона складалась з індивідуального пройму городян. В ній було і залишається зараз приблизно половина англомовних клієнтів, або носіїв мови або тих, хто використовує її як свою другу мову. Також, я проводив психотерапевтичні групи. На групи до мене приходили люди, які цікавляться психотерапією для себе, а також студенти навчальних програм по гештальт-терапії.

Особливістю практики в той період було те, що я багато працював з англомовними клієнтами, завдяки знанню мови і мого щирого інтересу і зануреності в Західну культуру, а також проведення психотерапевтичних груп. Робота з групами і робота на англійській мові, це була моя окрема гордість і задоволення.

Крім отримання супервізій на свої роботи, той період мого життя також характеризується моєю участю в житті спільноти на колегіальному, горизонтальному рівнях. Мені було цікаво дізнатись як виглядають і як працюють інші терапевти, з яких людей складається професійна частина нашої спільноти. Тому я прийняв участь в чотири-річному проекті третього ступеню і відвідав багато інтенсивів в ролі супервізора. Мені здається, я в повній мірі задовольнив свій інтерес і сформував більш реалістичне уявлення про людей.

Все якось рухалось, розвивалось, я отримував досвід, згладжував свої гострі кути, будував плани, створював нові зв’язки. Потім в Україні почалась війна, яка застала мене зненацька. 2022 рік – це чорна сторінка в моєму житті і житті десятків мільйонів моїх співгромадян. Я не думав, що люди підуть на війну такого масштабу тут. Я не думав, що російська влада настільки дурна і здеградована і що наші справи настільки погані. Мені здавалось я краще розумів, що відбувається. Розпочалась надважка множинна криза. На її переживання пішла більша частина моєї енергії в тому році. Моя практика зменшилась втроє, потім розширилась. Ця криза запустила переоцінку поглядів і цінностей в моїй свідомості.

Четвертий етап – з тридцяти двох по тепер

Я знаходжусь на першому році четвертого життєвого етапу, він тільки почався. Крім негативних подій пов’язаних з війною, які здавалося, затопили собою майже весь простір мого життя, в ньому було і хороше, цінне і важливе. Через два дні після мого дня народження у нас народилася дочка і ми з дружиною стали батьками. Ми назвали її Алісою, на кшталт головної героїні казки “Аліса в країні чудес” Льюїса Керрола. Ця маленька людина просто вражаюча!

Останні 4-5 років я, час від часу, слухав подкасти про використання психоделіків в психотерапії і лікуванні психологічних травм. В цих подкастах приймали участь не аби хто з вулиці, а хороші вчені, дослідники, люди з нормальною репутацією і позиціями у визнаних офіційних структурах, що дуже важливо в цій темі. Моя цікавість взяла верх і я влаштував собі такий досвід в кінці 2022 року.

Я спожив порцію псилоцибінових грибів і пережив психоделічний досвід, який тривав години три-чотири. В цьому стані зміненої свідомості дуже добре думається, відчуваються емоції і тілесні відчуття. Напевно, головне що я від цього отримав, це більш глибока здатність до емпатії. Я думаю, ця субстанція допомагає краще інтегрувати свій життєвий досвід, якщо на це є сили. В цілому, для мене це був позитивний досвід і я не відчуваю, що хотів би його повторити.

На цьому я закінчу свій життєпис. Я постарався привідкритись, трохи розповісти вам про себе і свій життєвий шлях. Надіюсь в мене вийшло. Дякую за вашу увагу і інтерес до мене!

Березень 2023