Огляд праць Філіпа Бромберга

Я радий від того, що на цей раз вийшло вдало пірнути у самі глибини психотерапевтичної мудрості і дістати звідти багато справжніх перлин. Нещодавно пропрацював три книжки Філіпа Бромберга. Це видатний реляційний психоаналітик. Він спеціалізувався на роботі з реляційною травмою або травмою розвитку, її і так і так називають. Ключовий захисний механізм при травмі це – дисоціація, за Бромбергом. Він багато пише про природу цієї функції. Зокрема, вважає що дисоціація це частина нормального здорового функціонування психіки, але в ситуації травми дисоціація стає патологічною.

Вперше про Філіпа Бромберга я почув від Даніеля Шоу, який згадував про нього в своїх добротних книжках про травмуючих нарцисів (Daniel Shaw, 2014 – Traumatic Narcissism; Daniel Shaw, 2022 – Traumatic narcissism and recovery).

Це було здається восени 2024 року. З тих пір я поставив собі мітку, що потрібно буде подивитись, що там в того Бромберга є цікавого. Цей час настав:) Не пожалкував витраченого часу. Здається його напрацювання стануть цінним доповненням моеї терапевтичної ідентичності.

Витратив чимало часу на пропрацювання його книг. В цьому пості викладу уривки з його першої книги (1998, Standing in the Spaces). В наступних постах викладу найцінніше з двох інших книг, там буде більш розгорнуто і доступно про дисоціацію, травму і роботу з нею.

Бромберг відомий тим, що він просунув вперед ідею, що суть роботи з найскладнішими випадками полягає в створенні адекватних відносин в яких клієнт зможе прожити і пропрацювати, те що йому потрібно для покращення свого здоров’я. Він продовжує лінію Ференці, Віннікота, особливо Салівана, Кохута, і я б ще додав Мастерсона. Ця модель роботи з клієнтами дуже вдало накладається на гештальт-терапію. Це мене дуже тішить.

Philip M. Bromberg, 1998 – Standing in the Spaces
(Trauma Dissociation)

Конспект:⠀

ст. 11 – Про формування травми і дисоціацію.

“Таким чином, якщо інший систематично «спростовує» (ігнорує, заперечує) (Laing, 1962a) стан свідомості дитини в моменти інтенсивного афективного збудження, поводячись так, ніби значення події для дитини або не важливе або є «чимось іншим», – дитина вчиться не довіряти реальності власного досвіду. Таким чином у дитини формується порушення у здатності дитини когнітивно обробляти власні емоційно заряджені психічні стани в міжособистісному контексті, розмірковувати над ними, сприймати їх як стани внутрішньопсихічного конфлікту і таким чином визнавати їх «собою». Дисоціація, відключення розуму від тіла і психіки, тепер стає найбільш адаптивним рішенням для збереження відчуття безперервності свого “Я”.”

⠀

ст. 173 – Що таке дисоціація?

“Патнем (1992) назвав дисоціацію «втечею, коли втечі немає» (с. 104). Це захист від травми, який, на відміну від захисту від внутрішнього конфлікту, не просто позбавляє «Я» доступу до потенційно загрозливих почуттів, думок і спогадів; він фактично знищує, принаймні тимчасово, існування того «Я», з яким могла статися травма, і в цьому сенсі він подібний до «квазі смерті».

Відновлення зв’язків, повернення до життя, передбачає біль, подібний до горювання. Повернення до життя означає визнання та зіткнення зі смертю; не просто смерть ранніх об’єктів як реальних людей, а смерть тих аспектів «я», з якими ці об’єкти були об’єднані.

У той момент, коли пацієнт починає відмовлятися від миттєвої та абсолютної «істини» дисоціативної реальності на користь внутрішнього конфлікту та людських відносин, пацієнт усвідомлює, що немає шляху вперед без болю.”

⠀

ст. 244 – Про дисоціацію

“Дисоціація не є патологічною за своєю суттю, але вона може стати такою. Процес дисоціації є основою психічного функціонування людини та має центральне значення для стабільності та розвитку особистості. Це за своєю суттю адаптаційний талант, який відображає саму природу того, що ми називаємо «свідомістю».

Дисоціація — це не фрагментація. Фактично, її можна обґрунтовано розглядати як захист від фрагментації, і в цьому відношенні боротьба Ференці (1930a, с. 230) з тим, чи є фрагментація просто механічним наслідком травми, чи насправді може бути формою адаптації до неї, блискуче випередила свій час.

Однак, відповідь на його питання з’явилася лише через 60 років. Як я вже зазначав у розділі 12, зараз існує безліч доказів того, що психіка не починається як інтегроване ціле, а має неунітарне (нецільне) походження — ментальна структура, яка починається та продовжується як множина станів «Я», що з часом створюють відчуття (ілюзію) узгодженості (цілісності), що перекриває собою усвідомлення наявності різних станів “Я”.

Це призводить до переживання цілісного відчуття особистої ідентичності та необхідної ілюзії, що “Я” це – єдине, цілісне “Я”. Одна з головних причин, чому це розуміння нормального розуму так довго не досягало повної наукового усвідомлення, полягає в тому, що зміни станів, здебільшого, важко помічати у нормальних дорослих.

Процес розвитку, який полегшує переходи між станами свідомості, зазвичай призводить до того, що здорова людина здатна згладжувати усвідомлення змін, досягнення, якому значною мірою сприяють опікуни (батьки), які через процес взаємного регулювання допомагають дитині досягти нетравматичних переходів з одного стану до іншого шляхом відповідної інтерактивної взаємодії на суб’єктивність дитини.”

⠀

ст. 247 – Про важливість того щоб терапевт не інтерпретував, а пізнавав клієнта. Фактично ми здогадуємось, що з клієнтом. Дисоціативний клієнта не розповідає про свій досвід, а показує нам його наслідки у своїй поведінці. І з цим потрібно вміти обходитись так щоб будувати канал спілкування.

“«Говоріння» в психоаналізі — це не просто процес передачі змісту. Це також реляційний акт, який формує зміст того, про що йдеться. Для пацієнтів, які переважно мають справу з дисоціативним досвідом, цей момент стає особливо виразним, оскільки самі слова здаються більш-менш беззмістовними. Людина несе в собі відчуття внутрішньої ізоляції як свій природний стан, і спроба передати це словами переживається як марна трата часу. Але в аналізі, оскільки від пацієнта очікують що він буде говорити, комунікативний шлях потенційно може бути побудований, це іноді болісно, ​​через відносини.

У взаємодії мовчання та слів пацієнт може, принаймні потенційно, змусити аналітика відмовитися від спроб «зрозуміти» свого пацієнта та дозволити собі «пізнати» свого пацієнта — пізнати його єдиним можливим способом — через постійне інтерсуб’єктивне поле, яке вони розділяють у цей момент.

Саме через це середовище може відбутися акт розпізнавання, в якому слова та поняття можуть символізувати, а не замінювати досвід. Аналітик має можливість розпізнати (особисто пізнати) те, що неможливо висловити словами – якість суб’єктивного досвіду, яка робить вербальне спілкування штучним і безглуздим.

Але це може статися лише за умови, що аналітик не буде надто швидко намагатися перетворити розпізнавання на розуміння, тобто якщо він не замінить (занадто швидко) інтерпретованим значенням те значення, яке він сприймає в досвіді (і символізує його) в контакті з клієнтом. “

⠀

ст. 256 – За Бромбергом психологічне здоров’я це – здатність стояти у проміжках між різними станами “Я”.

“Психологічна «інтеграція», як я зазначав у розділі 12, не призводить до єдиного «справжнього Я чи «істинного Я». Швидше, це здатність стояти в проміжках між реальностями, не втрачаючи жодної з них, здатність відчувати себе одним «Я», будучи водночас багатьма.”

⠀

ст. 256 – Терапевт повинен будувати контакт з кожним “Я”-станом клієнта, і, відповідно вміти розпізнавати різні стани і свої теж.

“Здатність пацієнта перейти від дисоціації до конфлікту залежить від здатності аналітика взаємодіяти з кількома «Я» одночасно, підтримуючи автентичний діалог з кожним із них. Саме завдяки цьому процесу будуються мости між переживаннями різних «Я»-станів, які раніше не могли бути пережиті в стосунках з однією людиною.”

⠀

ст. 259 – Чому клієнт не може ясно розповісти що з ним сталось і про що він хоче працювати.

“Області особистості, які організовані конфліктом, завжди переплітаються з областями, організованими травмою. Травма породжує дисоціацію, а дисоціація створює ретроспективну фальсифікацію минулого та ретроспективну фальсифікацію здатності передбачати майбутнє. Лінійна послідовність часового досвіду змінюється з метою захисту. Виникає амнезія, принаймні для перцептивної пам’яті про події, але емпірична пам’ять залишається відносно неушкодженою. Людина ніби «відчуває», що з нею щось сталося, тому що «вона просто відчуває це», але вона не може згадати це як перцептивну подію – образ, який можна обробити когнітивно, а отже, в часі, як частину минулого.”

Philip M. Bromberg, 2006 – Awakening the dreamer

В другій книжці Бромберга набагато краще розписано про травму і дисоціацію. Витягнув з неї все найактуальніше для мене. Були цінними його формулювання:

Що емоційна чесність терапевта повинна балансуватись потребою клієнта в емоційній безпеці;
Що дисоціація блокує усвідомлення і проживання внутрішніх конфліктів;
Що невизнання в дитинстві призводить до токсичного сорому, який часто дисоційований і як складно з ним працювати;
І про різницю між здоровою і патологічною дисоціацією.

Відчуваю, що таємничий процес дисоціації став для мене значно більш зрозумілий.

⠀

Конспект:

ст. 2 Про стани-Я і дисоціацію

“Стани-Я – це те, що складається з психіка. Дисоціація – це те, що психіка робить. Зв’язок між станами-Я та дисоціацією – це те, чим являється психіка. Саме стабільність цього зв’язку дозволяє людині відчувати безперервність свого «Я». Гнучкий зв’язок між

станами-Я завдяки використанню звичайної (нормальної) дисоціації – це те, що дозволяє людині адекватно пристосовуватись до життєвих складнощів з творчістю та спонтанністю.

Це те, що дає людині чудову здатність одночасно домовлятися (з самим собою, середовищем) про збереження свого характеру і змінюватися – залишатися незмінним, і разом з тим змінюватись.”

⠀

ст. 7 Дисоціація блокує усвідомлення внутрішніх конфліктів і відповідно їх вирішення. Виглядає так наче людина гармонійна і збалансована, але це тільки видимість.

“Те, що раніше було гнучкою та творчою діалектикою між станами-Я через нормальний процес дисоціації, повільно замінюється жорсткою Балканізацією різних аспектів само-стану. Процес дисоціації тепер став поневоленим дисоціативною структурою, яка вважає своїм найвищим пріоритетом збереження само-безперервності шляхом перетворення акту життя на постійне нагадування про те, що травма завжди чекає за наступним кутом, і що її руйнівна сила буде більшою, ніж психіка зможе подолати.

Стани-Я, які раніше були частинами всеохоплюючої конфігурації, здатної спонтанно змінювати власну структуру “Я”, одночасно зберігаючи загальну узгодженість (через здатність кожного стану до спілкування з іншими), стають ізольованими островами “істини”. Кожен острів пильно захищає себе від потенційно деструктивного впливу інших за допомогою дисоціативної “прогалини”, що його оточує. Само-безперервність тепер зберігається в кожному стані, але всеохоплююча узгодженість між станами більше не існує. Минула травма не може увійти в наративну пам’ять як автентична частина минулого; вона перетворюється на афективні та тілесні спогади у формі таких переживань, що виходять за межі реляційної саморегуляції та формують теперішнє і майбутнє таким чином, що позбавляє життя як справжньої безпеки, так і спонтанності.

Ця структура працює (виконує свою захисну функцію). Але це має свою ціну: людині стає дуже важко усвідомлювати і пропрацьовувати свої внутрішні конфлікти. Дійсно, для деяких людей такий досвід взагалі недосяжний, оскільки здатність переживати внутрішньопсихічний конфлікт залежить від здатності психіки отримувати доступ до та толерувати два або більше суперечливих станів «я» одночасно. Таким чином, наслідком травми може бути структурна дисоціацію, і це означає неможливість психіки усвідомлювати внутрішні конфлікти та, відповідно, вирішувати їх.”

⠀

ст. 7 Про травму розвитку або реляційну травму

“Дитяче центральне “Я” ​​внутрішньо пов’язується з ранніми батьківськими об’єктами через взаємодії, які підкріплюють те, якою батьки бачать дитину, і те, якою вони її не бачать.

Головне джерело влади батьків над дітьми походить не стільки з того, що вони кажуть дитині що робити, скільки з того, що вони «показують» їй, ким вона є.

Тобто, ставлячись до дитини так, ніби вона «така і така», та ігноруючи інші її аспекти, ніби їх не існує, батьки «спростовують» (заперечують, відміняють) (Лейнг, 1962) реляційне існування тих аспектів дитячого «Я», які вони ігнорують. Це спростування, оскільки воно не підлягає реляційному обговоренню, є травматичним за визначенням і є невід’ємною частиною існування травми розвитку (реляційної травми). Така травма, як правило, є кумулятивною.

Для того щоб відчуття «Я» дитини залишалося неушкодженим в процесі її дорослішання, вона повинна зберегти ранні моделі прив’язаності, на яких ґрунтується її основне «Я». Таким чином людина поводить себе у стосунках так само як і поводила себе з батьками. Роблячи це, вона продовжує дисоціювати ті аспекти «Я», які в дитинстві заперечувались в рамках її основної прив’язаності (з батьками).”

⠀

ст. 12 Як потрібно працювати. Ми не можемо насправді зрозуміти клієнта у якого дисоціація. Ми його вгадуємо або розпізнаємо в тому який він або хто він.

“Коли аналітик нарешті відмовляється від спроб «зрозуміти» свого пацієнта та дозволяє собі пізнати його через постійне інтерсуб’єктивне поле, яке вони розділяють у цей момент, відбувається акт розпізнавання (не розуміння), в якому слова та думки починають символізувати досвід, а не замінювати його. Завдяки цьому акту розпізнавання може статися щось нове – щось, що виникає з того, що пацієнт та аналітик роблять непередбачуваним чином.

Я назвав ці непередбачувані події у стосунках «безпечними сюрпризами», тому що лише завдяки несподіванці нова реальність конструюється та наповнюється власною енергією.

Коли стосунки пацієнта і аналітика досягають цього стану – через дії, які дозволяють символізувати їхні індивідуальні суб’єктивні переживання – розмежування між тим, що є мною, і тим, що не є мною, у свою чергу, стає все більш проникним (поступово зникає межа).”

⠀

ст. 27 Коротко як працювати з травмою і дисоціацією.

“Незалежно від ступеня дисоціації, якщо терапевт здатний співвідносити кожен аспект особистості пацієнта з точки зору його власної суб’єктивності, кожна частина стає дедалі більш здатною співіснувати з рештою і, в цьому сенсі, стає більш суб’єктивно пов’язана з іншими. Це поєднання станів особистості обов’язково посилює відчуття цілісності людини, але активним інгредієнтом у лікуванні, який робить це можливим, є людські відносини.

Єдність особистості, таємнича сила, яка утримує індивідуальність разом і дозволяє співіснування безперервності особистості та узгодженості особистості через усі стани-я, стає можливою завдяки тому, що відбувається між людьми (стосунки).

Зрештою, єдність особистості – це скорочений термін для позначення досвіду повноцінного перебування в житті – життя, як наш зв’язок з рештою людства. А в терапії зв’язок пацієнта з людством переживається через повноцінне перебування у стосунках з терапевтом, і навпаки.”

⠀

ст. 70 Розвиток полягає в тому, що відбувається перехід від дисоціації до здатності проживати конфлікт.

“Перехід від дисоціації до здатності до конфлікту

У лікуванні, що сприяє розвитку особистості, розвивається підвищена здатність відмовитися від безпеки, яку дає дисоціація, та одночасне збільшення здатності переносити та обробляти внутрішні конфлікти.

Пацієнт стає більш здатним свідомо, психічно, як гратись з, так і творчо боротися з досвідом, який раніше міг лише проявлятись у підсвідомих відігруваннях. З точки зору клінічного процесу, він стає більш здатним «говорити сам до себе» в інтрапсихічному/інтерсуб’єктивному процесі когнітивної саморесимволізації. Ця нова здатність передбачає приємне повторне підключення розуму до психосоми (психіки-тіла) (Віннікотт, 1949a), яке використовує присутність аналітика як надійного, ненав’язливого іншого.

З-за кушетки аналітик також починає відчувати щось ледь помітне інше (нове), що розповсюджується як на його пацієнта так і на нього самого. Його пацієнт більше здатний відчувати задоволення та безпеку в тому, що Віннікотт (1958) назвав здатністю бути на самоті в присутності іншої людини – досвід перебування на самоті в присутності «когось доступного і присутнього, без жодних вимог» (с. 34). Завдяки цій підвищеній здатності його пацієнт тепер виконує все більше роботи внутрішньо, а не через підсвідомі відігрування.”

⠀

ст. 73 Гарне визначення здоров’я і дисоціації

“Ф.Скотт Фіцджеральд колись писав: «Критерієм першокласного інтелекту була здатність одночасно утримувати в голові дві протилежні ідеї та підтримувати здатність продовжувати функціонувати» (цитовано у Джефферсона, 1999). Хоча Фіцджеральд не дуже цікавився факторами, які могли б погіршити цей талант, його спостереження було особливо проникливим, оскільки воно стосується впливу патологічної дисоціації на розумове функціонування.

Той, хто не може, як сказав Фіцджеральд, «підтримувати здатність продовжувати функціонувати», одночасно тримаючи в голові дві протилежні ідеї, обмежує використання своїх розумових здібностей таким чином, що це не тільки може виглядати як дефект інтелекту, але й створює міжособистісні труднощі для тих, з ким людина перебуває у стосунках. У цьому сенсі метою лікування є сприяння розвитку здатності утримувати в голові дві або більше протилежних ідей.”

⠀

ст. 77 Якщо терапевт дозволить собі бути здивованим чимось новим, несподіваним, він зможе створити необхідну техніку роботи в конкретній ситуації.

“У 1936 році Теодор Райк припустив, що не існує «королівської дороги» до несвідомого, і якщо якась дорога взагалі існує, то її можна виявити найяскравіше не у снах, як припускав Фрейд (1900, с. 608), а радше у запаморочливому переживанні несподіванки, оскільки несподіванка дозволяє аналітику знайти щось нове, що потім створить власну техніку. Перекладаючи розуміння Райка посткласичною мовою, можна сказати, що дорога до несвідомого пацієнта створюється нелінійно кумулятивними несподіванками. Я б додав, що королівська дорога несподіванки не менш дивовижна, навіть якщо власна несвідома участь аналітика сприяє її побудові, тоді як він думає, що просто спостерігає за нею.”

⠀

ст. 81 Важливо про дисоційований сором.

“Оскільки травму неможливо наративно представити в пам’яті, травматичний досвід не символізується мовою і тому не може бути виражений словами як матеріал під час сесії. Спроби зробити це викликають його повторне переживання як частину розповіді, що для пацієнта також передбачає активацію інтенсивного сорому, який зазвичай дисоційований з метою збереження зв’язку з аналітиком.“

Сором – один з найскладніших аспектів клінічного підходу до дисоційованих станів-Я – і пред’являє собою найскладнішу частину роботу у відносинах; аналітик часто не в змозі розпізнати високий рівень сорому пацієнта, оскільки він також дисоційований. Причина, чому повторюється одне і теж підсвідоме відігрування полягає в тому, що аналітик не може в достатній мірі помітити і адекватно відповісти на появу сорому у пацієнта.

Пацієнт чутиме все, що говорить аналітик, так, ніби він насправді має на увазі: «Біль, який ви зараз переживаєте, не має великого значення; це просто з минулого; те, що ви відчуваєте зараз, насправді зараз не відбувається», пацієнт це чує як «Ви це подолаєте; це не я спричиняю ваші почуття.” Навіть якщо аналітик спочатку не відчуває нічого з цього, є ймовірність, що рано чи пізно він це відчує. Якщо аналітик не відреагує зі щирою особистою турботою про біль пацієнта в цей момент, то пацієнт майже завжди сприйматиме власний біль як токсичний для аналітика.

⠀

ст. 81 Важливо про дисоційований сором.

“Варто розглянути опис цієї терапевтичної дилеми Натансоном (1992): «Коли афект нагромаджується на афект, один постійно посилює інший, і все це в контексті соціальної або міжособистісної ситуації, яка забороняє припинення або полегшення, що актуальних переживань, результуюча щільність афекту може бути нестерпною» (с. 424). Він конкретно визначає сором як причину такої нестерпної ескалації афекту під час лікування:

“Центральним у лікуванні є розуміння того, що пацієнт, застрягши на самоті в переживанні сорому, не може повернутися до нормальної міжособистісної взаємодії без сторонньої допомоги. Терапевтична пасивність – рішення мовчати перед обличчям приниженого, замкнутого пацієнта – завжди посилюватиме сором, оскільки підтверджує переконання пацієнта, зумовлене афектом, що ізоляція виправдана [с. 324–325].”

Концептуалізація Натансоном дисоційованого сорому як ключового компонента відігрування сприяє нашому розумінню «нестерпної» якості таких симптомів, як «відчуття, що моя голова ось-ось вибухне зсередини», коли ці симптоми виникають під час сеансу.

Сором також присутній у тих пацієнтів, які «зникають» під час сеансу, коли обговорюване стосується необробленої ранньої травми. Такі моменти розігрують міжособистісну ситуацію з терапевтом, яка відображає початкову подію, в якій було неможливо впоратися з болем у стосунках, перш ніж біль став нестерпним і перш ніж пацієнт більше не міг уявити собі полегшення чи розраду.”

⠀

ст. 87 Про іллюзую того що терапія проходить легко для терапевта і він просто сидить, слухає і насолоджується зростанням клієнта.

“З усього, чого мене навчили під час навчання та чого я навчився в наступні роки, я думаю, що найбільше вплинуло на мою щоденну роботу як практикуючого клініциста, це постійне відлуння апокрифічного, хоча й часто цитованого, побажання Гаррі Стека Саллівана, щоб Бог позбавив його від терапії, яка йде добре (гладко). Це був спосіб Саллівана драматизувати той факт, що успішне лікування не просто плавно проходить, поки ви насолоджуєтеся спостереженням за зростанням вашого пацієнта. Саме вибоїни на королівській дорозі – те, що Рейк (1936) називав несподіванками – забезпечують найбільший важіль для терапевтичної дії. Вони є найпотужнішим постійним джерелом новизни, непередбачуваності та спонтанності – справжніми джерелами несвідомого.

Однак вони також є джерелом найбільших потенційних труднощів між аналітиком і пацієнтом, тому що здивування іноді переходить поріг шоку, передвісника потенційної травми. Я вважаю, що саме ця загроза призводить до стресової безладності (хаотичності) певних відігрувань, неминучості в той чи інший момент більшості аналізів, але неминучості, яка для деяких пацієнтів може перерости у дедалі проблематичніші дії, тривалі глухі кути, вічні терапевтичні глухі кути та, часто, припинення, яке обидві сторони знають, що насправді є втечею.”

⠀

ст. 90 Проживання сорому – найваще в терапії

“Поряд з багатьма іншими сучасними теоретиками, я вважаю питання контейнування афекту критично важливим, але, на мою власну думку, як я вже торкався в попередніх розділах, найпотужнішим афектом, який людина не здатна модулювати, є переживання сорому.

Пацієнт відчуває себе приголомшеним не лише повторним переживанням таких травматичних афектів з минулого, як гнів, страх, горе, смуток і марність, але й дисоційованим переживанням сорому тут і зараз, яке викликається недостатнім розумінням аналітика того факту, що його терапевтичний «успіх» у повторному переживанні необробленого травматичного афекту залишає пацієнта як у потребі в полегшенні, так і в нездатності повідомити про цю потребу.

Як і у випадку з оригінальною травмою, людина, від якої потрібна допомога, найменше схильна запропонувати її, оскільки вона також є людиною, чия поведінка спричиняє біль. Іншими словами, намагаючись допомогти своєму пацієнту знайти голос для дисоційованих частин себе через повторне переживання несимволізованого афекту тут і зараз, терапевт стає гравцем (тобто тим хто запускає проживання болю) у тому, що переживається знову.”

⠀

ст. 109 Терапевту потрібног бачити і будувати стосунки з усіма станами “Я” клієнта, в кожного з яких є своя правда і своя реальність.

“Більшість із складних пацієнтів, не безпідставно, почали не довіряти ознакам справжньої близькості з боку іншої людини, ніби ці ознаки насправді є ознаками потенційної зради. Такі пацієнти є важкими, і вони відчуваються важкими для терапевта, тому що позбавляють терапевта того, на що він найбільше розраховує для підтримки надії – робочих стосунків, які будуть глибшими та безпечнішими в міру прогресу роботи.

З цими пацієнтами такі стосунки, як правило, не виникають, протягом тривалого часу, тому що їхня психічна структура була сформована занадто сильно або занадто довго під впливом травми та дисоціації. Їхня здатність довіряти людським стосункам спочатку повинна бути поступово відновлена ​​– в деяких випадках побудована вперше – і без цієї роботи будь-яка спроба психоаналізу призведе до псевдоаналізу.

Якщо така людина хоче колись по-справжньому відчути себе визнаною у стосунках, терапевт повинен зрозуміти, що коли його пацієнтка поводиться так, ніби єдине «я», яке вона відчуває насправді, є тим, що присутнє в даний момент, його пацієнтка не просто примхлива, непослідовна чи чинить опір. Завдання терапевта полягає в тому, щоб дозволити собі поступово відкрити всі її «Я» та формувати стосунки з кожним із них, поважаючи при цьому те, що кожне має свою власну правду, свою власну реальність та свій власний план лікування, які необхідно відкрити та сприймати серйозно.”

⠀

ст. 139 Толково про те що відсутність визнання призводить до структурної дисоціації і це називається реляційна травма або травма розвитку.

“Травма розвитку, невизнання та сором

Ранній анамнез розвитку деяких пацієнтів, з якими я працював, свідчить про те, що психодинаміка батьківського невизнання відіграє ключову роль у створенні серйозної дисоціативної ментальної структури у дорослих. Я говорю про ранню нездатність матері чи батька реагувати на певний справжній (щирий) аспект дитячого «Я», не обов’язково про відкрите несхвалення чи насилля (що повідомляє про те, що цей аспект дитячого «Я» «поганий»), а про замасковане відсторонення від справжнього (щирого) контакту, в результаті якого дитина переживає частину себе як таку, що не має приємної цінності для коханої людини, і, таким чином, не має жодного стосункового існування як частини «мене».

Невизнання призводить до структурної дисоціації частини «Я». Якщо охоплено занадто широкий сегмент основного «Я», виникне порушення раннього процесу прив’язаності та здатності до взаємного регулювання та «неявного стосункового знання» (Stern et al., 1998). На мою думку, тривалий досвід невизнання найкраще визначає те, що називається травмою розвитку або стосунковою (реляційна) травма.”

⠀

ст. 140 Дисоційований сором у батьків призводить до такого ж сорому у дітей, шляхом невизнання важливих частин досвіду дитини

“Найчастіше саме дисоційований сором батьків, породжений їхнім власним травматичним досвідом, унеможливлює визнання якостей у дитини, від яких вони відмовилися у собі, і, в свою чергу, не дає їм змоги модулювати сором, який дитина відчуває через своє невизнання. Таким чином, у великих і малих аспектах відносин батьки починають дисоціюватися від безпосередності стосунків і від спільного задоволення, яке вони потенційно містять.

І нам слід чітко розуміти, що потужна втрата розвитку можлива, коли батьки дисоціюють свій сором до такої міри, що дисоціація позбавляє їх здатності отримувати задоволення від перебування з дитиною. Це втілює акт невизнання, який є таким же травматичним, як і біль, спричинений батьком, який активно чинить насильство, а іноді він є ще більш виснажливим.”

⠀

ст. 140 Шикарно про травму розвитку, невизнання, токсичний сором

“Дональд Фрідлі (2001), сучасний травматолог, прямо визнає, що «багато в чому саме різке заперечення, відмова від або ігнорування емоційних станів дитини сприяє її розгубленості, сорому та почуттю нікчемності, що має такий самий або навіть гірший вплив на майбутнє, ніж сам факт фізичності травми» (с. 5). Якщо інший систематично спростовує (Лейнг, 1962) стан свідомості дитини, особливо в моменти інтенсивного афективного збудження, поводячись так, ніби власне значення переживання для дитини неадекватне, дитина починає не довіряти реальності власного досвіду.

Відповідно, дитина погіршує свою здатність когнітивно обробляти власні емоційно заряджені психічні стани в міжособистісному контексті – розмірковувати над ними, сприймати їх як стани внутрішньопсихічного конфлікту і таким чином сприймати їх як «Я». Дисоціація, відключення розуму від психосоми (психіка-тіло), стає найбільш адаптивним рішенням для збереження індивідуальності.

Власна потреба дитини в люблячому визнанні перетворюється на зневажливу та соромну. Потреба стає дисоційованим аспектом того що сприймається як «не-Я», який, коли його активують, то вивільняється не лише незадоволений голод до справжньої емпатії, але й потік сорому, афект, пов’язаний з невдачею в тому, ким людина є, а не в тому, що вона робить (сором від того який ти є, а не від того що ти робиш).

Невдача в тому, що вона робить, призводить до тривоги та зниження самооцінки або до почуття провини та депресії, але невдача в тому, ким вона є, призводить до сорому, сигналу неминучої самодестабілізації, шоку від того, що “Я” більше не «Я».”

⠀

ст. 141 Про те що емоційна чесність терапевта повинна балансуватись потребою клєнта в емоційній безпеці

“Дисоціація як міжособистісний процес.

Як я зазначав на початку цього розділу, розмова з «повною афективною чесністю» у людських стосунках неможлива, і це було б небажано, якби це було можливо. У психоаналітичному лікуванні афективна чесність досягається завдяки зусиллям і складнощам аналітика у спілкуванні, а не завдяки самонаданій ліцензії «казати все як є». Афективна чесність має бути збалансована з афективною безпекою, і саме цей баланс має бути організатором аналітичної позиції. Іншими словами, налаштування на безпеку пацієнта має переживатися всередині стосунків, а не шляхом спроб емпатично «забезпечити» її як технічну позицію (див. Бромберг, 1989).”

⠀

ст. 179 Дисоціація лежить в основі всіх розладів особистості

“У людей дисоціація — це, по суті, не захист, а нормальна гіпноїдна здатність психіки, яка працює на службі у творчої адаптації. Це нормальний процес, який може стати ментальною структурою. Як процес, вона може використовуватись як захист від травми. Тоді, психіка перестає мати можливість сприймати те, що є занадто важким для свідомості, а іноді й для здорового глузду.

Вона зводить те, що знаходиться перед очима людини, до вузької смуги перцептивної реальності, так що нестерпний аспект того, що відбувається, не відбувається зі «мною».

Досвід реальної травми потім створює, як захист від будь-якого повторення травми, дисоціативну ментальну структуру, яка служить системою раннього попередження.

Ключовою якістю цієї структури є її здатність зберігати адаптаційний захист, що забезпечується гіпноїдною відокремленістю несумісних станів «Я», щоб кожен міг продовжувати грати свою власну роль, не усвідомлюючи про наявність інших частин “Я”.

Саме ця система раннього попередження, незалежно від діагнозу, на мою думку, пояснює більшу частину того, що змушує нас сприймати певних пацієнтів як складних (див. Розділ 6), а також є основою всіх розладів особистості.”

Philip M. Bromberg, 2011 – The Shadow of the Tsunami and the Growth of the Relational Mind

Третя заключна робота Бромберга починається з дуже довгого вступного слова Алана Шора де він розписує біологічну частину про травму і дисоціацію.

Деякі люди так багато використовують дисоціацію, що ця функція більше не є частиною психіки, а сама психіка стає функцією дисоціації, і тоді це називається структурна дисоціація.
Бромберг більше розписує про роботу з клієнтами у яких реляційна травма (травма розвитку), хронічний емоційний аб’юз. Про клієнтів у яких в історії фіз, секс аб’юз він пише, що це травма з великої літери “Т”, хоча рівень порушеності людини травмою від токсичних відносин може бути не менший (ст 70).

Мені було цінно прочитати про складнощі терапевта в роботі з диссоціативним процесом. Багато чого забрав собі для власної практики. (ст. 39).

Зверніть увагу на критику Кернберга (ст. 77) і на вклад гештальт-психології (ст. 137).
Було цікаво усвідомити що Бромберг теж посилається на П’єра Жане як і Онно Ван Дер Харт (“Привиди минулого”, це буде наступна робота до якої я хочу повернутись).

Жане весь час знаходився десь на периферії мого поля зору. А виявляється його напрацювання лежать в основі робіт Бромберга, Джудіт Герман (Травма і відновлення) і Ван Дер Харта. В літературі пишуть, що про нього в 20 столітті забули і в центрі уваги був Фрейд.

Трохи згодом перечитаю ці конспекти, щоб ясніше усвідомити його ідеї. Думаю, цей автор стане для мене одним із опорних, мені близький його стиль і зміст, і він посилається на Саллівана і Віннікота, це ще раз підкреслює його приналежність до групи ідеї, які для мене важливі.

Конспект:

ст. 17 Вступне слово. Про психофізіологію травми і дисоціації

“Але другою, пізнішою реакцією на реляційну травму є дисоціація, при якій дитина відсторонюється від стимулів зовнішнього світу – дослідники бачать як травмовані немовлята мають скляний відсутній погляд. Цей парасимпатичний домінантний стан відсторонення виникає в безпорадних і безнадійних стресових ситуаціях, в яких людина стає загальмованою та прагне уникнути уваги, і стати «непомітною» (Schore, 1994, 2001).

Дисоціативний стан метаболічного відключення – це первинний регуляторний процес, що використовується протягом усього життя, при якому людина в стресі пасивно відсторонюється, щоб зберегти енергію. Це потрібно для виживання. Це стан схожий на «симуляцію смерті» і він дозволяє відновити виснажені ресурси шляхом нерухомості (спокою, іммобілізації).

У цьому пасивному гіпометаболічному стані частота серцевих скорочень, артеріальний тиск та дихання знижуються, тоді як рівень ендогенних опіатів, що зменшують біль та притупляють його, підвищується. Саме цей енергозберігаючий парасимпатичний (вагальний) механізм опосередковує «глибоке відсторонення» дисоціації.

…

Ця робота з психофізіології чудово узгоджується з твердженням Бромберга про те, що травма пов’язана з вегетативно-симпатичним гіперзбудженням, а дисоціація є реакцією на гіперзбудження.”

⠀

ст. 19 Вступне слово. Деякі люди використовують дисоціацію регулярно як основний спосіб захисту.

“Хронічна, масивна психобіологічна невідповідність травми прив’язаності між немовлям та основним опікуном створює умови для характерологічного використання патологічної дисоціації правої півкулі мозку на всіх наступних етапах розвитку. Описуючи використання цього захисту певними структурами особистості, Аллен та Койн (1995) зазначають: «Хоча спочатку вони могли використовувати дисоціацію для подолання травматичних подій, згодом вони дисоціюють, щоб захиститися від широкого спектру щоденних стресових факторів, включаючи власні посттравматичні симптоми, що всепроникно підриває безперервність їхнього досвіду» (с. 620).”

⠀

ст. 24 Вступне слово. Дисоціація призводить до неможливості бути адаптивним і діяти у власних інтересах що є небезпечно.

“Важливо наголосити, що дисоціація передбачає більше, ніж зміну психічних процесів, а радше розрив зв’язку між розумом і тілом. Вона розриває інтеграцію психічного та соматичного досвіду, те, що Віннікотт (1949) назвав психосомою, і тим самим цілісність власного «Я». Калшед (2005) описує операції захисних дисоціативних процесів, що використовуються дитиною під час травматичного досвіду, за допомогою яких «афект у тілі відокремлюється від відповідних йому образів у свідомості, і таким чином нестерпно болісний зміст стирається» (с. 174).

Зараз існує згода, що «травматичний стрес у дитинстві може призвести до самомодуляції больового афекту шляхом відволікання уваги від внутрішніх емоційних станів» (Лейн та ін., 1997, с. 840). Права півкуля домінує не лише для регулювання афектів, але й для підтримки когерентного відчуття власного тіла (Tsakiris et al., 2008), для уваги (Raz, 2004) та для обробки болю (Symonds et al., 2006), тому стратегія дисоціації правої півкулі мозку являє собою найкращий захист для блокування емоційного тілесного болю.

Кінцевою точкою хронічного переживання катастрофічних станів реляційної травми в ранньому житті є прогресуюче порушення здатності адаптуватися або діяти у власних інтересах, а також блокування здатності реєструвати афект і біль, що є критично важливим для виживання.

…

Якщо рання травма переживається як «психічна катастрофа», дисоціація являє собою «відсторонення від нестерпної ситуації», «втечу, коли втечі немає», «підкорення та змирення з неминучістю непереборної, навіть психічно пригнічувальної загрози» та «захисну стратегію останнього заходу» (див. посилання у Schore, 2003a, 2009a). Цей психобіологічний захист виживання стає характерологічним у особистостей, які переживають травму прив’язаності на ранньому етапі розвитку.”

⠀

ст. 7. Не пропрацювавши дисоціацію надзвичайно важко, якщо не неможливо, мати хорошу якість життя.

“Але для інших вплив травми розвитку призводить до чогось зовсім іншого. Коли дитина страждає від постійного невизнання та непідтвердження своїх переживань, сукупного невизнання цілих аспектів себе як існуючих – відбувається те, що травма розвитку та вразливість до масивної травми (що таке масивна травма не зрозуміло) переплітаються. У дорослому віці здатність жити творчим, спонтанним, стабільним та автентичним у стосунках життям вимагає надзвичайного природного обдарування та, ймовірно, цілющих стосунків з людиною, яка дозволяє дорослому використовувати свій природний дар. Ця інша людина часто є терапевтом, але не обов’язково.

Такі стосунки пропонують відновлення відчутної легітимності (мати право) у праві існувати як щось більше, ніж просто об’єкт у свідомості іншого, та звільнення від мук, спричинених нелегітимізованими (невизнаними) «не-я» частинами особистості, які переслідують коридори розуму як дисоційоване афективне цунамі та блокують нормальне життя. Куди б не вдарило цунамі розвитку, якщо його не вилікували, то воно залишило тінь. Людина живе разом з тінню, і вона, тією чи іншою мірою, слідує за людиною на шляху до дорослого життя.

Іноді вона супроводжує людину протягом усього життя, будучи частиною дисоціативної ментальної структури. Ціна, яку платять за захист, що забезпечується дисоціативною ментальною структурою – проактивні зусилля мозку запобігти потенційному поверненню афективної дисрегуляції, пов’язаної із залишками необробленої у стосунках травми – є величезною.”⠀

⠀

ст. 6. Здатність до стосунків є вродженою але вона повинна ще й розвинутись у нормальному вихованні.

“Cтосунки між пацієнтом і аналітиком стають найпотужнішими дверима до справді продуктивного аналітичного процесу — процесу, який спільно створює умови, необхідні для розвитку реляційного розуму (психіки). Стосунки — це не засіб позбавлення від цунамі, ніби минуле це — хвороба, а засіб жити разом у його тіні, дозволяючи йому потроху зменшуватися, звільняючи природну здатність пацієнта відчувати довіру та радість від «близькості з тобою» та стабільність, яка триватиме стільки скільки треба.

Здатність приємно відчувати «близькість» це дар, але для того щоб ним можна було користуватись не достатньо просто народитись. Ми народжуємося. Нас виховують. Ми розвиваємося. У процесі розвитку ми піддаємося впливу реляційної травми. Коли тінь цунамі зменшує здатність людини безпечно довіряти «близькості», для одних дисоціативна ментальна структура є всеохоплюючою, а для інших — менш, але для всіх пацієнтів зцілення (розморожування цієї структури) та особистісний ріст є частиною єдиного процесу, хоча кожен елемент можна концептуалізувати окремо”.

⠀

ст. 39. Терапевт потрібно вміти залишитися живим під час сесії. У терапевта може починатись свій дисоціативний процес, який йому важко усвідомити. Він його починає відчувати тоді коли йому починає ставати явно дискомфортно.

“Підсвідоме відігрування — це діадний дисоціативний процес, кокон, у якому субсимволічне спілкування тимчасово недоступне, оскільки воно приглушене для рефлексивного функціонування. У людських стосунках здатність людини бути живою не може підтримуватися без живого «іншого», тому, якщо інший є терапевт і він занадто довго слухає «матеріал» (пацієнта), не будучи живим для власних внутрішніх переживань, у терапевта часто починає розвиватися дисоціативний процес, який міг розпочатися у пацієнта, але швидко стає коконом, що огортає як пацієнта, так і терапевта.

Як правило, послідовність подій більше відчувається, ніж усвідомлюється терапевтом, оскільки стан самооцінки терапевта майже завжди дисоціативно перемикається так швидко після стану пацієнта, що це перемикання зазвичай не сприймається терапевтом, доки воно не стає помітно незручним для нього, що Доннел Стерн (2004) називає «натиранням». До того часу клінічний процес, який терапевт міг сприймати як живий на початку сеансу, непомітно зменшується в живості, зазвичай без когнітивного усвідомлення терапевта.”

⠀

ст. 49. Про здорову дисоціацію.

“Стани-Я та Дисоціація.

Здатність людини жити життя, яке дозволяє як автентичність, так і саморефлексію, вимагає постійної діалектики між відокремленістю та єдністю її станів Я; найважливіше, ця діалектика повинна дозволяти кожному стану Я функціонувати оптимально, не перешкоджаючи комунікації та переговорам між ними. Коли все йде добре, людина лише слабко або на мить усвідомлює окремі стани Я та їхні відповідні реальності, оскільки кожен з них функціонує як частина здорової ілюзії про цілісну особистісну ідентичність – це всеохоплюючий емпіричний стану, який відчувається як «Я».

Кожен стан Я є частиною функціонального цілого, що формується в процесі внутрішнього узгодження з реальностями, цінностями, емоціями та перспективами інших станів Я. Кожен аспект власного «Я» має свій власний ступінь доступу до різних сфер психічного функціонування (наприклад, здатність відчувати та витримувати тиск власних потреб і бажань, здатність судити про адаптивну соціальну поведінку, здатність любити, здатність діяти, виходячи з почуття власних цінностей, а також з почуття мети, здатність підтримувати сталість об’єкта у стосунках та здатність подумки переносити досвід внутрішньопсихічного конфлікту).

Незважаючи на зіткнення та навіть ворожнечу між аспектами «Я», незвично, щоб будь-який один «Я» стан функціонував повністю поза переживанням «Я», вигнаний з людської взаємодії та без участі інших частин «я».

У відносно цілісній особистості дисоціація є здоровою адаптивною функцією людського розуму – базовим процесом, який дозволяє індивідуальним станам функціонувати оптимально (а не просто в захисному режимі), коли повне занурення в єдину реальність, єдиний сильний афект та призупинення здатності до саморефлексії – це саме те, що потрібно або бажано.

Я маю на увазі ситуації, що вимагають концентрації, цілеспрямованості, орієнтації на завданні або повної віддачі приємним переживанням. «За нормальних умов дисоціація посилює інтегруючі функції его, відсіюючи надмірні або нерелевантні стимули» (Янг, 1988, с. 35–36). Іншими словами, процес дисоціації є основоположним для розумового функціонування людини та є центральним для стабільності та розвитку особистості. Саме внутрішній розумовий процес представляє те, що є найбільш людським у постійних переговорах між тим, що ми суб’єктивно сприймаємо як свідоме, і тим, що ми називаємо несвідомим.”

⠀

ст. 49. Про травму і тінь цунамі

“Але потреба психіки в захисті не закінчується, коли травма «закінчується». Для мозку вона ніколи не закінчується. Травма та тривога відрізняються не лише «кількістю» (інтенсивністю) афекту, але й якісно відрізняються завданням, яке вимагається від розуму/психіки.

Іншими словами, травматичний афект — це не просто сильна тривога. Це шок від афективного потоку, достатньо інтенсивний, щоб порушити мислення, оскільки він за своєю суттю хаотичний. Первинним джерелом хаосу є ментальний апарат, який намагається функціонувати понад свої можливості, оскільки різні переживання себе, які психіка має стримувати та вирішувати як внутрішній конфлікт, є невід’ємними для цієї людини в цей момент. Причина, чому травма ніколи не закінчується для мозку, полягає в тому, що вона залишає залишок необробленого, дисоційованого афекту, який мозок не зміг регулювати (пропраюцвати) — «тінь цунамі».

Те, що мозок не може регулювати, він намагається контролювати.

…

Дисоціація працює також як захист від травми – хаотичне, конвульсивне затоплення нерегульованим афектом, що опановує розум, загрожуючи стабільності особистості, а іноді й здоровому глузду.

Внутрішньопсихічний конфлікт стає нестерпним у відчуттях, а не просто неприємним. Чому нестерпним? Тому що роз’єднання відбувається не між негармонійним ментальним змістом, а між чужорідними аспектами особистості – між станами особистості, які настільки суперечливі, що не можуть співіснувати в одному стані свідомості без потенційної дестабілізації відчуття безперервності Я.”

…

ст. 50.

“Посттравматично, психіка використовує дисоціацію, щоб проактивно гарантувати, що дестабілізуючий шок «цунамі» більше ніколи не повториться: дисоційована ментальна структура тепер пильно очікує «тінь», перш ніж вона з’явиться несподівано, перетворюючи таким чином психіку на “детектор диму”, а життя на період очікування (в якому життя на паузі). Дисоціація більше не є функцією психіки; психіка стає функцією дисоціації.”

⠀

ст. 51. Важливо про вміння стояти в просторі між різними станами “Я”

“В прогалинах між дисоційованими аспектами власного «Я» спочатку повинні бути встановлені зв’язки шляхом людських відносин, і тільки після цього людина отримає здатність переживати внутрішньо психічний конфлікт. Важливо розуміти що людина не завжди має здатність переживати внутрішній конфлікт.

Коли пацієнти не здатні відчувати внутрішньо психічний конфлікт, безпосередньою метою роботи буде використання терапевтичних стосунків, щоб допомогти клієнту перетворити його переживання на щось більше, ніж острови «істини». Треба допомогти клієнту навчитись «стояти в проміжках» між різними станами «Я», щоб залежність від захисної дисоціації замінилася на здатність витримувати і відчувати внутрішній конфлікт.”

⠀

ст. 51 Терапія полягає в тому що допомогти клієнту підтримувати комунікацію між різними станами Я, шляхом розвитку спостерігаючого Я

“Головний принцип клінічної роботи полягає в тому, щоб допомогти людині змінити сприйняття своїх патернів поведінки від того що це вона така, на те, що це те, що вона робить. Іншими словами треба допомогти людині відділити себе від своєї поведінки, методом розвитку спостерігаючого “Я” та відновлення здатності до критичного мислення.

З посткласичної точки зору, те, що називають розвитком спостерігаючого “Я”, я розглядаю як зростаючу здатність пацієнта утримувати та обробляти внутрішню комунікацію між окремими станами Я, без того щоб ця комунікація автоматичного блокувалась дисоціацією.

Я вважаю, що незалежно від стилю особистості пацієнта чи діагнозу, кожен плідний процес лікування залучає те, що є несимволізованим, а також символізованим як у свідомості аналітика, так і в свідомості пацієнта, як частину підвищення здатності пацієнта обробляти внутрішньо психічний конфлікт.”

⠀

ст. 52. Бромберг вважає що – «здоров’я — це здатність стояти в просторах між реальностями, не втрачаючи жодної з них».

“«Стояння в просторах» — це мій скорочений спосіб описати відносну здатність людини в будь-який момент виділити місце для суб’єктивної реальності, яка є не типова або не зручна для психіки щоб вона сприймалась як “Я” в цей момент.

Люди, які здатні розмірковувати над суб’єктивним досвідом іншої людини щодо них у контексті власного самопереживання — люди, які можуть «стояти в просторах» — взаємодіють між собою інтерсуб’єктивно, це є надзвичайним, вражаючим та дивовижним процесом.

Це дійсно надзвичайно, що люди можуть це робити (повний обсяг цієї здатності розглядається в розділі . Пітер Фонагі, Мері Таргет та їхні колеги вважають, що цей процес опосередковується досягненням розвитку, яке вони влучно назвали здатністю до менталізації.

Ця здатність дозволяє людині розмірковувати над розбіжностями між власним досвідом та тим, як вона, здається, існує у свідомості іншого, без необхідності автоматично ізолювати розрізнені уявлення про себе в розрізнених островах реальності, які не можуть спілкуватися між собою. Або, іншими словами, здатність до менталізації зменшує ймовірність того, що розум автоматично вдасться до дисоціації для захисту своєї стабільності, зіткнувшись з «інаковістю».”

⠀

ст. 70. Про травму розвитку зрозуміло, немає внутрішнього конфлікту, бо все в дисоціації.

“Тим не менш, короткий виклад мого погляду на психічне функціонування забезпечить контекст для обговорення того, як я мислю та працюю клінічно. У попередніх роботах (Бромберг, 1998, 2006a) я представив погляд на психіку як організований постійно мінливими, дисоціативними відносинами між конфігураціями станів Я, які більш-менш здатні брати участь у психічному досвіді внутрішнього конфлікту, коли це потрібно. Я вважаю, що це нормальний процес психічного функціонування, але він зовсім не гладкий.

Я говорю не лише про драматично помітне використання дисоціації, яке ми знаходимо у людей, які в дитинстві пережили травму “великої Т”, таку як сексуальне насильство чи фізичне насильство. Я говорю про більш тонку захисну дисоціацію, спричинену травмою розвитку – травмою невизнання, яка є неминучою частиною раннього життя кожного в тій чи іншій мірі.

У відповідь на травму невизнання, дисоціативний процес стає дисоціативною структурою, принаймні в певних областях психічного функціонування. Нормальний гіпноїдний проміжок між станами «Я» затвердіває в систему мозку/розуму раннього попередження, призначену для захисту від потенційної майбутньої афективної дестабілізації.

Стани «Я» перестають бути окремими, але здатними до співпраці, і стають один до одного чужими і навіть ворожими, ізольованими один від одного як острови «істини», кожен з яких функціонує як ізольована версія реальності, яка патологічно визначає, що є «Я» в даний момент, і змушує інші стани «Я», які не гармоніюють з її істиною, стати «не-Я» та недоступними для участі у складних переговорах, які ми називаємо внутрішнім конфліктом.”

⠀

ст. 77. Критика Кернберга. Інтерпретація розщеплення не працює так як він її припідносить.

“З точки зору теорії конфлікту, деякі аналітики роблять щось, здавалося б, розумне, що має на меті підготувати ґрунт для того, що, як вони сподіваються, буде потенційно найпотужнішою інтерпретацією переносу, яку вони можуть запропонувати, але це частіше погіршує ситуацію.

Аналітик починає те, що Кернберг називає «інтерпретацією розщеплення» (див. Caligor et al., 2009) – інтервенція, яка Кернберг вважає особливо підходящою для «прикордонних» розладів особистості. Неважливо, чи аналітик, свідомо чи несвідомо, оцінює або переоцінює свою пацієнтку як прикордонну. Він діє так, ніби вона є такою, і ставить перед пацієнткою виклик що вона уникає конфлікту. Аналітик використовує як доказ непослідовність пацієнтки від сеансу до сеансу та інтерпретує передбачувану динаміку.

Мається на увазі, що пацієнтка «говорить з обох боків свого рота» (свідомо уникає конфлікту). Однак для пацієнтки «непослідовність» на яку вказує аналітик не має сенсу то до тих пір поки діє дисоціація.

Клієнтка може в момент часу усвідомлювати себе тільки в одному стані Я. Тому використання аналітиком мови конфлікту з добрими намірами сприймається клієнткою як раптова приголомшлива атаку на її афективну стабільність, яка загрожує її надзвичайно вразливому основному відчуттю себе.

Боротьба пацієнтки за стримування гіперзбудженого афекту в поточному досвіді стосунків посилює використання нею дисоціації в цей момент, щоб запобігти повному розриву прив’язаності, і її здатність ясно мислити часто порушується.

Ще гірше, деякі пацієнти можуть поводитися так, ніби вони побачили світло, і нарешті «зрозуміли». З моєї точки зору, оскільки гіпокамп і фронтальна кора пацієнта (див. Бромберг, 2006b, с. 181–189) не обробляють як конфлікт те, що відбувається між пацієнтом і аналітиком, використання аналітиком мови конфлікту розширює дисоціативний розрив як міжособистісно, ​​так і всередині самоорганізованої організації пацієнта.

Інтерпретації переносу (включаючи «інтерпретації розщеплення»), які продовжують пропонуватися перед обличчям сильного дисоціативного процесу, не діють на сповнену сорому потребу пацієнта в афективній безпеці в безпосередньому реляційному досвіді (з аналітиком).

Пацієнту просто занадто складно утримувати досвід сорому та когнітивно представляти його, тому, коли пацієнт реагує на інтерпретацію здивованим поглядом і коментарем на кшталт: «Я тебе втратив», відповідь цілком зрозуміла (не кажучи вже про те, що це надзвичайно точна метафора прив’язаності).”

⠀

ст. 101. Про здорову дисоціацію та патологічну і відмінності з витісненням

“Конфлікт, витіснення, опір.

Дисоціація як нормальна психічна функція зазвичай працює в комфортній діалектиці з внутрішнім конфліктом. Вона покликана забезпечити повагу до версії істини, якої дотримується певний стан «Я», водночас гарантуючи, що кожен стан може гнучко отримувати доступ до інших станів, що містять суперечливі версії, і таким чином дозволяти людині переживати внутрішній конфлікт та брати участь у його потенційному вирішенні.

Але оскільки дисоціація також може бути засобом проактивного забезпечення стабільності «Я», запобігаючи переживанню розумом хаотичного травматичного афекту, це не просто інший термін для поняття витіснення. Витіснення визначає процес, призначений для уникнення запереченого ментального змісту, який може призвести до неприємного внутрішньопсихічного конфлікту.

Але конфлікт може бути нестерпним для розуму, а не просто неприємним. У такому разі дисоціація не функціонує в діалектиці з конфліктом, а проявляє свою особливість через відчуження пацієнта від аспектів «Я», які несумісні з його досвідом «Я» в даний момент.”

⠀

ст. 105 Як працює терапія

“У міжособистісному/реляційному клінічному процесі природа аналітичних стосунків епістемологічно відрізняється від класичного лікування, оскільки основним джерелом терапевтичної дії є самі стосунки, а не щось, що створюється через них.

У міру того, як спільна обробка комунікації дисоційованих станів Я прогресує, пацієнт поступово стає більш здатним розбиратися, міжособистісно та між станами Я, у тому, що здається занадто складним, не припиняючи спонтанних взаємодій тут і зараз, які включають «безпечні сюрпризи».

Таким чином, створюється петля зворотного зв’язку між більшою спонтанністю та зменшеним страхом дисрегуляції, що дозволяє пережити дисоційовані області травми розвитку пацієнта в даний момент як частину турботливих, але по-людськи недосконалих стосунків, які звільняють його внутрішній об’єктний світ з полону.

Знову ж таки, джерелом терапевтичної дії є феномен психіки/мозку: мозок зменшує автоматичне спрацьовування дисоціації, а психіка підтримує зростаючий розвиток інтерсуб’єктивності, тим самим сприяючи потенціалу пацієнта витримувати та вирішувати внутрішній конфлікт.”

⠀

ст. 137 Про вклад гештальт психології

“Розвиток реляційного розуму.

З точки зору філософії науки, точка зору, яку я представляю, спирається на величезний внесок гештальт-психології, і робить це двома способами. По-перше, гештальтистська теорія поля продемонструвала центральну роль сприйняття, феномену тут і зараз, як організуючого фактора пізнання. По-друге, вона наголосила на необхідності розглядати явища, які ми не розуміємо, такі як розвиток особистості, шляхом визначення необхідних і достатніх умов для його виникнення в даний момент у межах даного поля, а не намагатися «зрозуміти» його концептуально та лінійно з точки зору абстрактної причини та наслідку.”