Огляд прочитанного весна

Harry Stack Sullivan, 1953 – The interpersonal theory of psychiatry (є в перекладі)

У мене виникло враження про нього що він бачив і розумів набагато більше ніж можна було донести до своєї аудиторії і це його засмучувало. Він намагався не створювати лишніх, другорядних деталей в своїй теорії для того, щоб не завести своїх слухачів ще далі в ліс. Він переймався тим, що дуже важко передати точне бачення від однієї людини іншій і відповідно він був дуже обережний у виборі своїх слів.

Мені сподобалось його почуття гумору, легкість і глибина думки. Ідеї та концепції співзвучні мені з теорією гештальт-терапії. В основі його бачення не внутрішній світ людини, а світ міжособистісних стосунків. Інші реляційно мислячі терапевти вважають, що в основі розвитку дитини є любов. Саліван каже, що це поняття занадто невизначене і він використовує поняття ніжність. Якщо з дитиною обходитись ніжно, то вона стає здоровою і сильною.

Читаючи Саллівана подумав що існує безліч явищ, які викликають відчуття благоговіння, захоплення, “трепета”, відчуття чуда (він пише про відчуття благоговіння в тому варіанті коли воно неприємне). Наприклад, процес еволюції, людська мова, інстинкт, космос, музика. Можна перераховувати безкінечно, так як світ таємничий, загадковий, хвилюючий, захоплюючий, вражаючий, безкінечний. Коли читаєш видатних людей цікаво, що саме з цього таємничого світу вони сприймали і спробували передати іншим людям.

W.R.D. Fairbairn, 1952 – Psychoanalytic Studies of the Personality

Вирішив його почитати тому що на нього дуже часто посилаються цікаві для мене терапевти. Якщо коротко, то він був один із перших хто розвивав ідею важливості саме аутентичних відносин в психоаналізі. Він вважається одним із стовпів реляційного психоаналізу. Фейрберн описував шизоїдну психологію, але досить стисло. Він відомий тим, що описав “Моральний захисний механізм”. Чому він назвав його “Моральний” я не дуже зрозумів. Ідея в тому, що дитина краще буде переживати себе як погану, а не батьків, які об’єктивно з нею погано обходятся. Тому що, для дитини краще жити в хорошому світі де вона погана, нікчемна і т.д., ніж в поганому світі в якому вона хороша. Таке спотворення сприйняття дозволяє вижити. Читаєтся не дуже легко і не дуже захоплююче. Багато частин пробіг очима.

Harry Guntrip, 1968 – Schizoid Phenomena, Object Relations and the Self (є в перекладі)

Коли говорять про шизоїдну психології завжди посилаються на Гантріпа! Осилив всю книжку. Не пожалкував. Класний автор. Він розвивав ідеї Феірберна про шизоїдність. Цікаво було дізнатись про те, що в Британській традицій називають шизоїдність, в Американській традиції, скоріш за все, назвуть нарцистичність. Є така тенденція. Він описав феномен слабкості особистості, як головну людську проблему. Приведу цитату, яка непогано ілюструє про що книжка.

“Шизоїдний стан – це, по суті, стан слабкості его через фундаментальний стан відсутності стосунків его з іншими. Слабке шизоїдне его гостро потребує стосунків, терапевтичних стосунків, здатних заповнити прогалину, залишену неадекватним материнством. Тільки це може врятувати пацієнта від того, щоб не піддатися спокусі остаточної ізоляції. Проте, коли справа доходить до цього, слабке его боїться саме тих стосунків, яких воно потребує. Ізольоване інфантильне его не тільки потребує, щоб його знайшли і встановили з ним контакт, але й глибоко боїться бути знайденим, і в той самий момент, коли «порятунок» здається неминучим, воно знову кинеться тікати в пустелю ізоляції.

Потреба мати власну «індивідуальність» настільки ж важлива для людини, як і потреба у відносинах. Насправді ці потреби нероздільні, але глибоко шизоїдній людині так не здається. Без середовища взаємовідносин жодне потенційне людське его не може розвинути власну повноцінну особистість. Але ослаблене его завжди боїться, що його поглине інша людина у стосунках. Психотерапія такого пацієнта зазвичай включає в себе тривалий процес наближення до терапевта, а потім втечі від нього, знову і знову, в той час як повільно і таємно зростає здатність «довіряти».”

Winnicott 1965 – The maturational processes and the facilitating environment

Безліч посилань на цю роботу Віннікота, не міг пройти повз. Віннікот розробив надзвичайно корисну в роботі концепцію Хибного Я і Справжнього Я. Хибне Я це, по суті сукупність захисних механізмів, які рятують Справжнє Я від знищення. Типова ситуація для людини з тією чи іншою адаптацією особистості, це сприйняття свого Хибного Я за своє Справжнє Я. Коли людина живе в рамках свого Хибного Я, вона може бути, в кращому випадку, успішна, добре функціонуюча, але на неї будуть накочуватись відчуття безнадійності і відчаю невідомого звідки, з такою інтенсивністю, що життя буде сприйматись як важкий тягар.

Daniel N Stern, 1985 – The Interpersonal World Of The Infant (є в перекладі)

Читав Стерна багато років назад, мало що зрозумів, не вистачило терпіння і мотивації дочитати до кінця. Зараз вистачило. Посередині книжки виникли такі думки – Крім того, що я поняття не маю як використати інформацію з цієї книжки в роботі з клієнтами вона мені сподобалась. Цікаво було слідкувати за роздумами автора про розвиток дитини і еволюцію теорії розвитку селф.

Останні декілька розділів були присвячені практичному використанню нової теорії розвитку в психотерапії. Це було цікаво і корисно. Одна з найважливіших позицій, яку я почерпнув з цієї роботи це те, що різні фази розвитку особистості, наприклад по Еріксону, не потрібно жорстко фіксувати до будь-якого віку. Тобто різні якості особистості не те щоб вони один раз і назавжди склались і функціонували потім все життя, а вони, скоріше, продовжують своє існування і розвиток на протязі всього часу життя. І вони співіснують одна з одною. Дуже гештальтистська модель. На мій погляд така концепція має значну пояснювальну силу.