Книги зима-весна

Хочу поділитись з вами тим чим я був заклопотаний останні декілька місяців. У мене читацький запой. Напевно, це не лікується. Читаючи деяких авторів буває таке враження що наче все правильно, логічно, раціонально, але відчуття довіри і прихильності не виникає. Так стається коли текст пишуть колектив авторів і я не можу уявити особистість автора, який це пише. А ще, буває так що автор починає накручувати абстракції на абстракції і займатись теоретичної гімнастикою. Мене це менше цікавить. Я не теоретик, я практик. Все що ці автори написали складною мовою можна перекласти на просту мову, якщо задатись такою метою. Напевно, є виключення. Мені цікаво розбиратись що на сьогоднішній день найкраще працює з межовим рівнем організації особистості або розладами особистості (це одне і теж).

Ще, я усвідомив що наявність великої кількості подробиць не обов’язково є маркером якості терапевтичної моделі. Якщо система організації і пояснення цих подробиць невдала, то замість корисного інструменту в роботі ти отримаєш плутаними і хаос в голові. У мене товщина книжки автоматично викликає фантазію що напевно там правда написана, раз так багато назбирали всього. Не факт.

1 Heinz Kohut, 1984 – How does analysis cure

Значну частину свого професійного життя Кохут працював і вчив студентів в рамках класичного психоаналізу. І з часом він почав розробляти свою школу психотерапії, яку він назвав “Психологія Селф”. Він підтримував відкритість терапевта до унікальної особистості та досвіду клієнта. І багато уваги приділяв тому щоб не поспішати визначати клієнта в рамках будь-якої теорії. На його погляд більшість клієнтів мають проблеми не з едипального, а з доедипального періоду, 0-3 роки. Кохута взагалі цікаво читати. Він дуже ерудований, глибокомислячий, відданий своїй справі.

Він здійснив еволюцію своїх поглядів і методу роботи від класичного психоаналізу, де на першому місці інтерпретація та необхідність аналітика бути ідеальним екраном для проекцій, до важливості справжніх стосунків, людяності, емпатії в роботі. Він відмежувався від Фрейда, визнаючи при цьому його досягнення і важливість. Він мислить в термінах розвитку і зростання особистості клієнта завдяки адекватним стосункам з терапевтом. Рекомендую читати терапевтам. Мені ця книга дуже сподобалась.

Мене дуже вразили його слова: “В моєму досвіді, ніщо не приносить клієнту таких страждань в дорослому віці, як відсутність особистості мами в стосунках з ним в дитинстві”.

2 James F. Masterson, 1988 – The Search for the Real Self. Unmasking the Personality Disorders of Our Age

Є в російському перекладі. Єдина книжка, яку Мастерсон написав для широкої публіки. Я був у захваті від ней. Максимальна концентрація і легкість донесення інформації. Ця книжка тепер в мене на першому місці в списку рекомендацій для тих хто хоче розібратись що таке межовий і нарцисичний розлад і як собі допомогти.

3 Loray Daws, 2024 – James F. Masterson. A Contemporary Introduction
Короткий вступ для бажаючих ознайомитись з підходом Мастерсона.

4 James F. Masterson, 1981 – Narcissistic and Borderline Disorders. An Integrated Developmental Approach;

5 James F. Masterson, 1985 – The real self. A Developmental, Self, and Object Relations Approach;

6 Edited by James F. Masterson, Ralph Klein, 1989 – Psychotherapy of the Disorders of the Self. The Masterson Approach;

7 Edited by James F. Masterson, Ralph Klein, 1995 – Disorders of the Self: New Therapeutic Horizons – The Masterson Approach

Джеймс Мастерсон один із стовпів, видатних фігур, в роботі із людьми межового рівня організації особистості. Він спеціалізувався на роботі з межовим і нарцисичним розладом. А його партнер Ральф Кляйн та, здається ще декілька коллег, додали в його метод роботу з шизоїдним розладом. Він здійснив справжній прорив в роботі з людьми на межовому рівні. Тривалий час ці клієнти вважались не придатні для терапії. Ялом говорячи про межових цитував жарт який, який як зрозумів циркулював серед терапевтів в ті часи: “Як працювати з межовими клієнтами? Дуже просто. Перенаправляй їх колегам.” З тих пір з’явилось значно більше ясності як працювати з ними, але ця робота залишається набагато важча порівняно з роботою з людьми невротичного рівня.

Мастерсон визнає практику Кохута як “дуже класну”, але не сходиться з ним в діагностичних і теоретичних моментах. Критично ставиться до теорії Кернберга. Фраза автора, яка стала крилатою у вузьких професійних кругах – “Терапевт це охоронець Справжнього Я клієнта”.

Я так зрозумів, що він намагався працювати в рамках традиційного аналізу із складними клієнтами, нічого не виходило і він почав експериментувати і шукати нові способи. Так як і Кохуту, йому було дуже важко подолати супротив, ігнор і знецінення його підходу роботи мейнстрімною аналітичною тусовкою. Це взагалі загальна ситуація. Хто зазіхає на статус “кво” отримує агресію від вигодоотримувачів.

У Віннікота він почерпнув концепцію Справжнього Я і Хибного Я і до-розвинув її по своєму і використав теорію сепарації-індивідуації Маллер, як теоретичне обгрунтування методу роботи і пояснення структури особистості. Одне з найважливіших понять в його підході це – Депресія покинутості. В цей термін входить сукупність негативних переживань, які походять з перших років життя. Коротко, це коли людина сама собі являється найбільшим ворогом. Твій мозок посилає тобі такі сигнали, щоб ти ніколи не реалізував свій потенціал, жив у тривозі, страху, порожнечі, самотності і завжди у відриві від своїх справжніх потреб і бажань.

Одна з основних проблем людини з межовою організацією особистості в тому що спроба активації справжнього Я викликає депресію покинутості, це призводить до активації захисних механізмів. Це тріада Мастерсона. Зусилля терапії направлені на те як вийти з цього порочного кола. Мастерсон стверджує, що терапія з розладами особистості полягає в першу чергу не в інсайтах, як у випадку з невротиками, а в тому що це досвід індивідуації клієнта. Досвід розвитку, формування Справжнього Я.

8 Yeomans, Diamond, Caligor, 2025 – Otto Kernberg – A Contemporary Introduction
Короткий вступ для бажаючих ознайомитись з роботами Кернберга.

9 Frank E. Yeomans, John F. Clarkin, Otto F. Kernberg, 2015 – Transference-Focused Psychotherapy for Borderline Personality Disorder. A CLINICAL GUIDE

Є в перекладі. Останні пару років бачу у нас багато реклами ТФТ. Накопичилось багато інтересу до цієї моделі терапії та до Кернберга, як одного з великих фігур в терапії. В ТФТ як допоміжні інструменти використовуються елементи з теорії прив’язаності та реляційної школи, але за основу береться теорія Фрейда і Мелані Кляйн. Їхній метод роботи це класичний психоаналіз. Терапевт це ідеальний екран для проекцій, притримується технічної нейтральності, основній фактор змін це інтерпретація.

В ТФТ основний фактор змін також інтерпретація і терапевт притримується нейтральності виходячи з того, що таким чином він буде максимально корисний для клієнта в дослідженні його досвіду та розумінні себе. Нейтральність терапевта не означає що він відморожений. Терапевт вічливий, тактовний, уважний, але, принципово, він буде стримувати свої переживання в процесі терапії і буде спілкуватись у форматі інтерпретацій. Ціль інтерпретацій підвищити розуміння, усвідомлення себе клієнта, отримати інсайт. ТФТ терапевт не буде використовувати підтримуючі техніки, такі як заспокоєння, поради, підказки, навчання по різним життєвим питанням або вмішуватись якось у життя клієнта.

Основна відмінність ТФТ від класичного аналізу в тому, що в першому терапевт проявляє набагато більше активності. З самого початку терапевт включений в діалог і готовий відпрацьовувати трансферентні і контртрнасферентні феномени. На мій погляд тут основна зміна не якісна, а кількісна. Сама логіка роботи така ж сама, але терапевт набагато активніший і включений в процес. Такий підхід в роботі з межовими людьми викликає в мене багато скепсису. Тому що моє переконання в тому що, тут ключовий фактор змін не інтерпретація та інсайт, а саме якість контакту і відносин.

Дуже деталізовано все розписано, дуже збалансовано, написано розумно і раціонально як працювати. Але все одно є відчуття що ти читаєш суху інструкцію. Фантазія про ТФТ терапевта – це суворий, справедливий і трохи закритий тато. Тверезий погляд на реальність. Емоційно і особистісно відсторонений.

Читання всіх високолобих інтелектуалів сама по собі справа кропітка і виснажлива. Тому що вони нагромаджують дуже багато словесних конструкцій, складних концепцій для того щоб завоювати хорошу позицію серед конкурентів. Це абсолютно нормально. Разом з тим, читання Кохута, Мастерсона, Грінберг, Даніеля Шоу про роботу з межовим рівнем викликає у мене відчуття довіри, інтересу і захоплення від їхніх людських якостей, майстерності і винахідливості, а читання ТФТ про межових не викликало в мене таких почуттів. Якщо терапевт не буде використовувати емпатійне віддзеркалення з клієнтом на межовому рівні нічого хорошого з цієї терапії не вийде.

10 Diana Diamond, Frank E. Yeomans, Barry L. Stern, and Otto F. Kernberg, 2022 – Treating Pathological Narcissism with Transference-Focused Psychotherapy

Мені сподобався розділ, який описує нарцисизм, було цікаво читати. Частина про те як працювати викликає трохи коротке замикання в мене. В книзі мова йде про те, що у нарцисів небезпечний тип прив’язаності і ціль терапії рухатись в сторону безпечної прив’язаності. Окей, незрозуміло яким чином це робити. Основні техніки ТФТ з нарцисами це – вільні асоціації, рівномірно циркулююча увага, увага до підсвідомих процесів, інтерпретація, аналіз переносу, робота з контрпереносом, технічна нейтральність. Це все теж саме що і в попередній книжці.

Далі пишуть, що аналітику варто розглядати терапію як нові стосунки, що потрібно бути уважним до ситуації в тут і тепер і що треба завжди бути готовим помічати щось нове. Це мені щось нагадує. Ще в тексті є посилання на Кохута, реляційних терапевтів, Фейрберна, Мітчела, на теорію прив’язаності Боулбі. І є розділ на півсторінки, який називається “Роль стосунків як таких”, в якому натякають на те, що аутентичні стосунки мають важливе значення в роботі з нарцисами. Ця спроба поєднати все що є в психоаналітичному світі виглядає не дуже переконливо, для мене.

11 Jay R. Greenberg, Stephen A. Mitchell, 1983 – Object Relations in Psychoanalytic Theory
Це класна книжка для тих хоче сформувати хороше уявлення про важливі напрямки розвитку теорії об’єктних стосунків, теорії розвитку, з якої потім почала оформлюватись нова традиція, яку назвали реляційний психоаналіз. Рекомендую. Автори класні. Трохи дратували занудністю і в”їдливістю, але це майже всі такі.

12 Stephen A. Mitchell, Lewis Aron, 1999 – Relational Psychoanalysis. The emergence of a tradition.
Зацікавила назва книжки і автори. Засновником реляційного психоаналізу вважають Ференці. Ще ключові автори серед класиків це – Фейрберн, Віннікот, Саліван, Гантріп, Кохут (на половину, більше так ніж ні) та інші. З усієї книжки осилив тільки одну статтю.

The patient’s experience of the analyst’s subjectivity, 1991 – Lewis Aron. Стаття дуже класна, рекомендую читати. Вона важлива тим, що автор формулює переконливі аргументи на користь того, що в терапія перш за все це зустріч двох людей, двох особистостей і щирий, справжній контакт є основним дієвим фактором покращення. Спробую вас звабити висновками, які зробив автор в кінці статті. Машинний переклад DeepL. –

“Ференці був першим аналітиком, який серйозно розглянув вплив суб’єктивності аналітика в аналітичній ситуації (див. Dupont, 1988), а витоки реляційної теорії та практики можна простежити до конфлікту між Фройдом і Ференці.

На завершення я виокремлю вісім клінічних моментів:
1. Аналітична ситуація складається із взаємної регуляції комунікації між пацієнтом і аналітиком, в якій і пацієнт, і аналітик впливають один на одного і зазнають впливу один від одного.
Відносини взаємні, але асиметричні.

2. Суб’єктивність аналітика є важливим елементом аналітичної ситуації, і переживання пацієнтом суб’єктивності аналітика має бути усвідомленим.

3. Пацієнти прагнуть з’єднатися зі своїми аналітиками, пізнати їх, зазирнути під їхній професійний фасад і досягти їхніх психічних центрів, подібно до того, як діти прагнуть з’єднатися і проникнути у внутрішній світ своїх батьків. Таке агресивне зондування може бути сприйняте за ворожі спроби руйнування.

4. Саморозкриття – це не вибір аналітика; це неминучий і безперервний аспект аналітичного процесу. Коли пацієнти долають свій опір визнанню того, що вони сприймають на міжособистісному рівні, вони неминуче звертають свій погляд на аналітика, який повинен допомогти їм визнати свій міжособистісний досвід.

5. Встановлення власної суб’єктності в аналітичній ситуації є важливим і водночас проблематичним.

Навмисне або надмірне саморозкриття завжди дуже неоднозначне і надзвичайно складне. Наша власна психологія настільки ж складна, як і психологія наших пацієнтів, а наше

несвідоме не менш глибоке. Ми повинні визнати, що наше власне самоусвідомлення обмежене і що ми не в змозі судити про точність сприйняття нас нашими пацієнтами. Таким чином, ідея про те, що ми можемо «перевірити» або «підтвердити» уявлення наших пацієнтів про нас, є самовпевненою. Крім того, пряме саморозкриття не може забезпечити швидкий шлях до розвитку здатності пацієнта розпізнавати суб’єктивність аналітика, і навіть може перешкоджати цьому.

6. Часто буває корисно прямо запитувати пацієнтів про те, що вони помітили в аналітику, що, на їхню думку, відчуває або робить аналітик, що, на їхню думку, відбувається в аналітику, або з яким конфліктом, на їхню думку, бореться аналітик. Основний шлях до цього матеріалу, однак, лежить через аналіз захистів і опорів, які перешкоджають вираженню досвіду кожного пацієнта щодо аналітика.

7. Зосередженість виключно на присутності аналітика і на встановленні його суб’єктивності не дозволяє пацієнтові тимчасово відсунути аналітика на задній план і віддатися переживанню того, що він залишився наодинці в присутності аналітика. Ця увага може сприйматися пацієнтами як посягання, що порушує їхню зустріч з власними суб’єктивними переживаннями. Замість того, щоб вести до інтерсуб’єктивного обміну, наполягання аналітика на утвердженні власної суб’єктивності створює інструментальні відносини, в яких суб’єкт-об’єктні полярності просто помінялися місцями.

8. Дослідження переживання пацієнтом суб’єктивності аналітика являє собою лише один аспект аналізу перенесення. Його слід розглядати як один з недооцінених компонентів детальної і ретельної експлікації та артикуляції терапевтичних стосунків у всіх їхніх аспектах.”

13 Jeffrey E. Young, Janet S. Klosko, Marjorie E. Weishaar, 2003 – Schema Therapy, A Practitioner’s Guide
Є в перекладі. Що буде якщо взяти 10000 чи 20000 сторінок тексту по психоаналізу, гештальту, кпт і зпресувати в 500 сторінок? Правильно, вийде Керівництво по Схема-терапії Джефрі Янга. Саме таке враження в мене виникло при читанні цієї книги. Схема-терапія це спроба зробити з КПТ повноцінну терапію, але вона тоді вже буде не КПТ. Автор починає книгу з труізмів, що, мовляв діагностика по ДСМ це для страхових, а не для клієнтів, що лікування симптомів окремо від особистості та її зв’язків з іншими це профанація, що переважна більшість клієнтів мають симптоми, які вкорінені в особистісні проблеми, що грошові мішки не дають грантів на дослідження цінності реляційної терапії.

У мене виникло багато заздрості до Джефрі Янга, що він замахнувся на таку колосальну справу, як інтеграція в одне ціле кпт, гештальту і психоаналізу. Я таке, напевно, ніколи не зроблю. У мене склалось враження, що Янг мудрий і чесний терапевт, який намагається діяти в інтересах своїх клієнтів. Такої концентрації ідей, концепцій, технік на одній сторінці тексту я ще не бачив.

Мені, як терапевту взрощеному в традиції гештальту та реляційного аналізу схема терапія не потрібна. Тому що це лайт версія, спрощена і урізана, (це неминуче при компресії матеріалу) цих підходів в поєднанні з КПТ. Напевно, найбільшу цінність від схеми терапії можуть отримати КПТ фахівці, так як у них одне коріння із схема-терапією. Може я помиляюсь. Сама модель терапії – це керівництво, яка складається з простих частинок, схем, схеми мають різні режими функціонування. Складові цієї моделі прості, якщо їх розглядати окремо одна від одної. Але тоді коли ти намагаєшся усвідомити, як всі ці схеми пов’язані одна з одною, то ти розумієш, що нічого простого в цій моделі немає. Що так як і інші дорослі школи терапії, цим всім апаратом треба довго і нудно вчитись користуватись.

Я ознайомився з цією книжкою в рамках свого дослідження – що найкраще працює з межовим рівнем організації особистості. На мій погляд це добросовісна інтеграція цінного з різних шкіл. Цій моделі вчитись довго і трудоємко, так як і в інших моделях. Чуда не сталось.

#englishspeakingpsychotherapist
#englishspeakingpsychologist
#англомовнийпсихолог
#англомовнийпсихотерапевт
#психологія
#психотерапія